— Знаєш, — сказав Андрес, наливаючи Людмилі ще вина по тому, як поставив платівку «Процесії» і взяв люльку, — знаєш, полячко, мене змалку чарувала така ідіотська річ, як їзда верхи, просування вперед, споглядаючи майже одночасно зміну подвійного латерального краєвиду, ранчо ліворуч і низки тополь праворуч, руїн праворуч і жебонливого струмочка ліворуч, а спереду майже нічого, конячі вуха, обрій, що вже здалеку починає зсуватися ліворуч або праворуч, я знаю, якоїсь миті крислате дерево посередині шляху зійде ліворуч, а сова на сухому стовбурі стане совою з правого, правильного боку і спростує цим свою незаслужену репутацію.
Людмила згорнула книжку литовських віршів і дивилася на мене очима, ще трохи загубленими у світі образів, який мало що мав спільного зі світом, який вона бачила, з чоловіком, що повернувся від музики Штокгаузена і огидного ремигання, бо, бачиш, Людо, найстрашніше не обирати: адже людина щодня обирає дедалі більше, це неминуче, ти прагнеш зануритись у Веремію, а я став на бік арабських країн, звісно, cum grano sablis[98], і то тільки подумки, і, тут певність ще більша, найважче й найризикованіше — не це, хоч і тут можуть постати різноманітні проблеми; оскільки моя проблема з арабськими країнами надто вже піщана, я, люба дівчинко, відчуваю огиду до всякого поділу вод, тільки простодушні вважають, ніби поділяють ножем, ніби це лишається з одного боку, а це — з другого. Ти, полячко, звичайно, не розумієш жодного слова з того, що я кажу.
— Як же ти хочеш, щоб я розуміла, — пробурмотіла, підступивши ближче, Людмила, запустила руки мені у волосся й чухала мене нігтями, мов кота, це завжди було для мене несказанною насолодою, — якщо ти, моторошний птаху, починаєш говорити про світло в кінці тунелю. А втім, дивися, чи я розумна, я вважаю, що розумію тебе і що немає потреби діставати дорожні карти «Michelin».
— Людлюд, вибір сам по собі неважкий, але я думаю, що проблема вибору, — яка дедалі більшою мірою є проблемою цього паскудного й дивовижного сторіччя з маестро Сартром або без нього, щоб перетворити її в психічну музику, — полягає в тому, що ми не знаємо, чи наш вибір зроблено чистими руками. Я знаю, обирати — це вже багато, дарма що людина помиляється, тут є ризик, спрацює якийсь випадковий або генетичний чинник, а загалом вибір сам по собі має певну вартість, він визначає й підтверджує. Проблема, на мою думку, мабуть, полягає ось у чому: обираючи те, що я вважаю за визвольну поведінку, розширення своїх можливостей, я, можливо, корюся імпульсам, примусам, табу або упередженням, які походять якраз із того боку, який я хочу покинути.
— Блуп, — мовила Людмила, як і завжди, коли хотіла заохотити мене.
— Хіба не багато таких, як ми, що хочуть поламати буржуазні шаблони, спираючись на не менш буржуазну ностальгію? Ти бачиш, як революція не бариться запустити машину репресій — психологічних, еротичних, естетичних, — які збігаються майже симетрично з машиною, начебто зруйнованою в політичній і практичній площинах, але й далі думаєш, що треба, мабуть, пильніше придивлятися до більшості наших варіантів вибору.
— Гаразд, але це все-таки краще, ніж споглядати пупок, як чиниш ти, годилося б спробувати здійснювати якусь надреволюцію щоразу, коли трапляється нагода, і я згодна, що вона існує щодня.
— Людо, звісно, що так, але краще продемонструвати інфільтрацію скасованого в нове, бо сила усталених ідей майже страхітлива. Лонштайн, що, як ти знаєш, удається до своєрідної мастурбації, хоча він, здається, ніколи не казав тобі про це, показав мені один науковий трактат вікторіанської доби з описом симптомів дитини-онаніста, який цілком відповідає картині, яку зображували наші батьки-матері та вчителі в Аргентині в 1930-х роках. Синці під очима, жовте обличчя, нерозбірлива мова, вологі руки, ухильний погляд і т. ін.; ця картина, безперечно, й досі зберігається в уяві багатьох людей, дарма що зміна поколінь не забариться ліквідувати її. Лонштайн сміявся не тільки тому, що ніколи не відповідав цій картині у віці від одинадцяти до п’ятнадцяти років, а ще й тому, що добре пригадував: він вважав себе в цьому аспекті за дивовижний виняток і був задоволений, що його старий тут не може йому нічим дорікнути; тобто, якщо добре придивишся, він зрештою визнав традиційну клінічну картину, яка спонукає його уявляти, ніби він становить привілейований виняток.
98
З піщинкою