— Нехай нічого не змінюється, — повторила Людмила. — Бачиш, твій вибір нічого не хоче змінювати по суті, це було і є грою, розкошуванням, дослідженням навколо миски з водою, фігурою танцю, і ти знову стаєш на ноги на тому самому місці. Але під час кожного стрибка ти розбиваєш якесь дзеркало, а сьогодні ти мені заявляєш, мовляв, навіть не певен, що розбиваєш їх, щоб змінити що-небудь. Бачу, ти недалеко відійшов від Мануеля.
— Полячко, в цій розмові корисне те, що ти притьмом десакралізуєш її, скажімо, заговорила про Мануеля. Таки твоя правда, я марно вигадую проблему, а крім того, навіть у ній сумніваюся. Не жалій мене, знаєш.
Людмила нічого не відповіла, а знову погладила мене рукою по обличчю, майже не торкаючись шкіри, і цей жест якраз дуже скидався на жалощі. Зрештою, як дізнатися, котра з них більше жаліє мене, бо й Франсина інколи поглядала на мене так, ніби хотіла втішити, а потім казала собі, що марно, бо навіть немає відчаю, це щось інше, без назви, і я не можу припинити свої пошуки або буття, і так далі, da capo al fine[100]. Розмова нічим не скінчилася, бо ми обоє мали свою правду, нашу правду. Розмова нічим не скінчилася, але нічого, здається, й не почалося; в кінці кожного діалогу чи то з Франсиною, чи то з Людмилою відкривався новий непевний проміжок часу, протягом якого пестощі та усмішки скидалися на скромних і чемних мешканців, що ходять навшпиньки; отже, переконати себе, переконати себе (ні, погодитися з цим неможливо: бути на покрівлі аж до кінця, скрутити собі в’язи, проте й далі сидіти верхи над двома схилами, над двома світами і прагнути зробити з них один або десять тисяч), отже, переконати себе, що ТРИКУТНИК — фігура, сформована трьома лініями, які взаємно перетинаються. Ні. Хоч і перетинаються, хтозна, чи перетинаються вони і до, і після пестощів. Ні. Евклід — ні, хай йому біс.
* * *
Майже годі повірити, що стільки іноземців могли зібратися в одній паризькій квартирі, а консьєржка навіть не показувала свого норову, дивлячись, як з’являються різні суб’єкти і запитують переважно мессіє Лонштайна, немов його прізвище не стояло на табличці коло входу, вже не кажучи про те, що такі запитання найчастіше формулювали мовою, яку мало хто з паризьких консьєржок зволив інтерпретувати, але в даному випадку гладуха не тільки не зчинила найменшого скандалу, а й була вдоволена і тиха; скажімо, Оскарові й Ґладіс, що прийшли вперше, вона показала сходи в глибині двору й супроводила їх аж до першого сходового майданчика, кажучи, мовляв, у месьє Лонштайна, мабуть, роковини і добре, коли люди від часу до часу мають роковини, бо так мало нагод для веселощів, коли навколо стільки воєн і повені в суботу в долині Луари, де живе її мати, стільки фруктових дерев, уявіть собі, яке лихо. Оскар, звичайно, не второпав нічого з тих ораторських виливів і полишив Ґладіс клопіт уставляти «так», «звичайно», «авжеж», у супроводі численних merci beaucoup, vous êtes gentille[101] та інших мастил суспільства, де ніхто не розминеться з ким-небудь на сходах, не попросивши вибачення, присягаюсь, це правда, розповідала Ґладіс, тиснучи на дзвоник, дівчинко, ти глузуєш із мене, хоча, мушу сказати, я бував приголомшений кількістю рук, які мені доводилося потискати з найнікчемнішого приводу.
Бідолашна гладуха помилялася щодо роковин рабинчика, але не дуже, бо, зрештою, зустріч перетворилась у своєрідне свято, хоча ніхто не знав причин, які посприяли тій святковості (а ось прийшли Ґомес і Моніка, сходи аж двигтіли від їхніх підборів, вигуків і спалахів цілком безглуздого реготу); хай там як, уже мало не надвечір до рабинчика зазирнули й Маркос та Ередіа, контейнери, як і слід, уже звільнили від начинки, й долари чекали слушного часу десь на іншому краї Парижа, тож якби мурахи надумали прийти з обшуком, то знайшли б в усіх закутках лише пляшки з вином і латиноамериканців; у того, ти знаєш, — він прийшов серед перших, — склалося враження, ніби гладуха вгадала і це таки справжні роковини, можливо, гриба, що й далі був головною темою розмов рабинчика, але трохи згодом для того, ти знаєш, ситуація ускладнилася, бо одночасність — аж ніяк не його сильна сторона, а на зустрічах іспаномовного люду абсолютно не йдеться про потребу слухати, бо важить тільки те, щоб тебе почули, це неминуча іспанська спадщина, і тому єдиний можливий метод — фальшувати, як і завжди, реальність і пристосовувати одночасність до послідовності з передбачуваними втратами і помилками паралаксу. Ось поглянь, похмуро бурчав Лонштайн, їх запросили для важливих справ, а єдине, про що вони здатні говорити, — про Веремію, вже півтори години, як вони дискупсують викрадення Цабе. Хіба тобі не розповіли? — здивувався той, ти знаєш. Та казали, але нехай вирішують це питання в робочі години. Зрештою, якщо я вже дав притулок пінгвінові, то можу потерпіти їх трохи довше, як по-твоєму? До речі, про пінгвінів, подала голос Ґладіс після великої роздачі поцілунків, не знаю, чи бачили ви цю статтю? Природа наслідує мистецтво, оскарвайльдив уже обізнаний Патрісіо, натомість Ґомес і Моніка не знали нічогісінько й, відповідно до давно усталених звичаїв, гепнулися на підлогу, щоб нареготатись уволю, не знала й Людмила, що читала тепер статтю про англо-аргентинську угоду з приводу Фолклендських (Мальвінських) островів і пригадала, що Андрес колись випадково придумав визначення цих островів, яке і її спонукало розсміятися: «Острови лайна, де повно пінгвінів». Треба дати статтю головній зацікавленій особі, промовила Сусанна, хоча її саму тепер цікавили тільки забавки з Ма-нуелем у ванні. В