— Ходімо дивитися на гриб, — запропонував Лонштайн, що страшенно нудився.
— А Цабиня? — запитав Оскар.
— Ми відвеземо її назад до Парижа, тільки-но вона пересвідчиться, що наш гість має гідний притулок і ніхто не збирається заподіяти йому те, що він залюбки заподіяв би нам, — пояснив Маркос. — Одним пострілом двох зайців: саме вона розповість газетам, що сталося, почнеться велика Веремія. З тобою і тобою мені треба залагодити ще деякі інші справи, але поки що головне оце.
— А що, як завести їх до іншого покою? — звернувся Лонштайн до того, ти знаєш. — Під час антракту, ofcors. Чи не хотіла б і ложа Лаутаро скуштувати вина?
— З великою втіхою, — відповів за всіх Ґомес. — Ходімо, панове, до буфету.
— Треба витягти його з ванни, — заявила Сусанна, вся в патьоках мильної піни. — Пінгвін надто збуджений, бо Мануель хотів помити йому живіт.
— Іди до свого дядька, — сказав Маркос, зловивши в повітрі голого й лискучого Мануеля, малий, проте, прагнув умоститися на колінах у Ґомеса, що переживав за панамські складки на своїх штанах. — Слухай, ця дитина щодня дедалі впертіша.
— Тоді я твоя бабуся, — мовила Сусанна, — а це коефори[103], що підтримують Мануеля, а саме: Моніка, Людмила і last but not least[104] Ґладіс. Ти заздриш, ти б хотів мати такі кучерики, / такі очка, / такий носик. / Поглянь на ці милі лапки, / і Мануель, зачарований коником, що поїде до слоника, вчепився в Маркоса, мов приборкувач у дикого звіра, бо скачи, скачи завзято, там завтра буде, а надто в п’ятницю, думав Маркос, даючи шмагати себе приборкувачеві з пампи й позираючи на Людмилу, після співпраці з коефорами вона сіла в улюблений фотель рабинчика, що неприязно поглядав на неї, але все-таки приніс їй склянку вина і щось на кшталт сандвіча з сиром, щоправда, більше схожого на клапоть паперу. З ванни долинуло страхітливе каркання, Ґладіс метнулася відкривати торбинку з рибою, яку принесла як добрий знавець пінгвінів, і збори почали набувати задовільного ритму.
Фотель був великий, мов для корови, розм’якнувши серед його валиків і від червоного вина, Людмила слухала останні уривки розмов про Веремію, але й потім, коли заговорили про пінгвіна і вистави Карлоса Монсона, й далі подумки запитувала себе, як Маркос та інші можуть довіряти їй такою мірою: п’ятниця, парк Монсо, мурахоники, Вер’єр — усі елементи. Шаблони, неминуче породжені силою прочитаних шпигунських романів, ураз ожили в її голові, переконуючи, що такого не може бути, що Маркос просто жартує з Патрісіо і Ґомесом, і тільки згодом, лишившись на самоті, вони розмовлятимуть серйозно. Якоїсь миті Маркос підступив до неї, став збоку з двома склянками вина і сигареткою в зубах.
— Чому не прийшов Андрес?
Маркос запитав приглушеним голосом, щоб чула тільки вона, не причетна до Веремії; ще абсурдніша річ, подумала Людмила.
— Не захотів. Ми розмовляли про всяку всячину, і він вийшов з дому.
— Але ж ти казала йому, що цього вечора? Ет. Гаразд, якщо не хотів — це його справа.
— Не розумію, — тихесенько казала далі Людмила, дарма що гармидер і галас коефор навколо Мануеля (і Ередіа, одразу прийнятого до гурту і вкрай задоволеного, що можна пустувати) ізолював і захищав їх, — нічого не розумію, Маркосе. Отого, що ти розповідав Патрісіо та іншим про п’ятницю.
— Це правда, полячко.
— Але ти, Маркосе, як може бути, що ти…
— Пусте, полячко. Ти не належиш до Веремії, проте бачиш її, є речі, які кожен бачить по-своєму, і цього разу я знаю, що роблю. Не думай, ніби ти чимось зобов’язана, досить не бовкнути чогось зайвого. Якщо так, то вже не кажи про це Андресу.
— Зрозуміло.
— Шкода, — раптом вихопилось у Маркоса. — Я сподівався, він прийде і я буду впевнений у ньому не менше, ніж у тобі.
— Так мало статися, — зітхнула Людмила. — Якоїсь миті ми мали розійтися, і тепер він по один бік, а я по другий Здається, кумедна річ, а ми розмовляли про це аж до вечора, тобто про розлуки й відхід, віддалення. І тепер мені припадає бути з іншого боку.