— Що ж, добре! — вигукнув той, ти знаєш, бо доти він мав враження, ніби слухає звіряння павука або кролика.
— Саме тоді, коли ми розсталися з Іолантою і вона повернулася до своїх батька-матері, я почав мастурбувати цілком організовано, а не так, як тієї пори, коли був підлітком. Я вже мав тоді інший, яскравий досвід, я знав межі насолоди, її варіанти та розгалуження; те, що підлітки вважають, а надто вдають, ніби вважають, за «ерзац» еротизму в парі, я мало-помалу став перетворювати у витвір мистецтва. Я навчився мастурбувати так, як навчаються керувати літаком або добре куховарити, з’ясував, що це справжній еротизм за умови, коли не вдаватися до нього як до звичайного замінника.
— Скажи, а тобі не важко розповідати про це?
— Важко, — кивнув Лонштайн, — і саме тому я вважаю, що треба говорити.
Той, ти знаєш, роздивлявся Лонштайна в профіль, у три чверті. Лонштайн трохи зблід, проте не відвертав очей, його руки діставали, а потім запалили сигарету. Той, ти знаєш, зрозумів, що Лонштайн розповідав не через ексгібіціонізм і не через збоченість. «Саме тому я вважаю, що треба говорити». Чому «тому»? Бо це важко й суперечить усталеному етикетові? Розказуй далі, мовив той, ти знаєш, для мене це аж ніяк не ніч із Клеопатрою, стонадцять чортів тобі, кордовцю, в печінки, але розказуй, аж поки зійде осяйний Феб.
* * *
У ті години або в ті дні — в середу або четвер, я вже не певен — діалоги, в яких я брав участь, були стрілочниками, руки слів або жестів повільно пересували деякі важелі, і потяги, які раніше бігли на схід або захід, повернули на північ (був навіть один, який вирушив із Парижа, щоб їхати у Вер’єр, за нормальних умов ця поїздка тривала б хвилин двадцять, але цього разу вона розтяглася на кілька днів, проте не наслідуймо сфінкса, що вже вийшов з ужитку, або — таке думав той, ти знаєш, — принцес Пуччині, що тягнуться до готельних гучномовців); правда полягає в тому, що в діалог вступають, як у кав’ярню або в газету, відкривають рота, двері або сторінку, не переймаючись тим, що трапиться, і тоді боїнг. Із Людмилою я вже знав це, але рука на стрілці була надто брутальна, потяг повернув на нову колію зі скреготом катастрофи на першій сторінці, не знаю, до якого маневру гальмування вдався машиніст, щоб не зійти з рейок, якщо він справді не зійшов, психічні потяги можуть розбиватися об скелі, а цього ніхто й не помітить. Цікаво (немає сумніву, прислівник завжди вискакує, щоб замаскувати що-небудь), я закінчив перечитувати тексти Рене Шара про часи опору проти нацистів на півдні Франції і між сторінками щоденника та віршів натрапив на просту фразу, яку зберіг у пам’яті: «Certains jours il ne faut pas craindre de nommer les choses impossibles à décrire»[118], раптом той, ти знаєш, розповів мені про свою ніч із Лонштайном, і в нас обох склалося враження, ніби Лонштайн говорив водночас про щось конкретне, про що треба було розповісти, дарма що дорогим коштом, але це не лишалося на рівні сповіді, бо він, якщо зважити на тип особистості, до якого належав рабинчик, не пропонував себе як такого, та оповідь мала набагато більше спільного з речами начебто дуже далекими, які мені видалися різнорідними, ба навіть несумісними, якби той, ти знаєш, не наполягав: адже він знав їх краще, бо пов’язував і поєднував їх, скажімо, Оскара, факт, що Оскар теж брав участь у Веремії, з певною інтерференцією, анітрохи не пов’язаною зі світлом раціональних принципів і директив КП. Саме тому той, ти знаєш, почав усе злочинно змішувати, тоді як колись давніше претендував на поділ господарства і ставив плямистих з одного боку, а смугастих із другого, а тепер він збагнув, що ті речі годі поділити, принаймні і для Лонштайна, і для Оскара (тим паче для Маркоса, але Маркос не говорив багато, хіба як обіймав рукою склянку з джином, як-от коли хвалив ентузіазм, під ним тоді годилося розуміти Людмилу, отак і живемо), і в ті дні, коли він відверто розмовляв з Андресом, карти були вже змішані, й Андрес