Easy, easy, радив рабинчик, easy does, baby[123]. Тоді подумай трохи, знову бурчав щиро ображений той, ти знаєш, якого біса ти хочеш, щоб я не замовчував імен або не забував, хто кому що зробив: адже я прагнув зберегти саму подію, не допустити ані дистанціювання, ані опосередкування, як кажуть сьогодні, поставити Веремію так, як кубісти ставлять тему картини, все гладеньке на одній площині, без об’ємів, без тіней, без оцінкових або моральних упереджень, без ніяких цензур та неусвідомленого, ти розумієш, що це майже неможливо іспанською мовою, розумієш, що мені перо випадає з рук, бо я не хочу писати про відвагу, визволення та інші дурниці в такому ж дусі, я хочу тільки людини, я, друже, шукаю простоти хліба, я стромляю палець у зад, і треба, щоб ця дія, треба, щоб вона була абсолютно тим самим, що й просити квиток на метро і сякатись на вулиці. І тоді, звичайно, ти забуваєш імена, казав рабинчик, я збагнув і оце, подивись на лице. То я марную час? — обурився той, ти знаєш. Невже я помиляюся від самого початку і це нічому не служить, невже існуватимуть заборонені території, бо саме це означає бути людиною, а не виходити голим на терасу? Але в такому разі я хворий, бо щось отут під ребрами каже мені, що я повинен працювати далі, навіть без імен і з білими прогалинами я повинен працювати далі, нехай страх, сором, а передусім невдача не мають значення, хтось стукає у двері, друже, поглянь на ці карточки, як матимеш охоту, і скажи, чи слід було їх писати чи ні, чи ці моменти Веремії можна елегантно замовчати або описати, як описав би один з чотирьох звільнених аргентинців, приховавши їх тими самими словами, якими хотів висвітлити їх. Ну, мовив Лонштайн, тут ти не схибив, по суті, це завжди буде питання слів, насправді те, на що ти претендуєш, — проста формальна зміна. Ні, друже, таке я зумів би зробити, не створивши собі проблем, ти це знаєш занадто добре. Тут ідеться про інше, це намагання перейти з одного терену на інший, не помітивши цього, і ми ще не здатні на таке; заборонене парадоксально дається нам як привілейоване, що заслуговує особливого ставлення, треба-обережно-вийти-на-цю-сцену, і тоді слова, як і завжди, прорубують тобі шлях, організовують велику втечу. Якщо мені щастить не змінюватися при переході з вулиці в ліжко, якщо не змінюватимусь я сам, тоді я почну відчувати, що геть усе — Веремія і немає особистих епізодів поміж різними моментами Веремії. Ох, мовив рабинчик, прояснівши на обличчі, ти знову виходиш за межі контексту і проектуєш факти Веремії принаймні на всю Аргентину. Набагато більше, ніж це, скромно мовив той, ти знаєш, я проектую їх на саму ідею революції, бо Веремія — один з її численних виявів, і в ці шахи я ніколи не виграю, якщо не буду здатним перебувати одночасно і на вулиці, і в ліжку, і тепер таких типів, як я, п’ятдесят, а то й вісімдесят мільйонів. Гаразд, погодився рабинчик, але твоє лихо полягає в тому, що ти відчуваєш і шукаєш ці речі на письмі, що, як каже Мао, нічому не служить, хіба що. Що хіба що? Ох, його й запитай. Але ж ти помиляєшся, пригнічено мовив той, ти знаєш, письмо для мене має значення тільки як відображення чогось іншого, площини, на якій буде здійсненна справжня революція. Тут ти маєш усіх наших хлопців, ти бачиш, як вони грають своїм життям, а що потім? Якщо вони доможуться свого, і тут я знову екстраполюю, уявляючи собі Грандіозну Остаточну Веремію, потім знову відбудеться те, що й завжди, утвердиться ідеологічна зашкарублість, вернуться
«Тихо, тихо… тихо, дитинко» (англ.).