rigor mortis[124] повсякденного життя, лицемірство, не кажи, товаришу, лихих слів, бюрократія сексу і сексуальність за розкладом бюрократів, це, друже, добре відоме й неминуче, хоча Маркос, Ролан і Сусанна, хоча ці видатні люди, що кохаються, роздягаються й борються, наче, вибач, я не закінчив фрази, саме тут ускакує незавершене, майбутній Маркос не буде Маркосом сьогодення, і чому, мій друже, чому? Чому? — запитав Лонштайн. Адже навіть сьогодні вони ще не готові до наслідків Веремії, Маркос і так багато інших прагнуть революції, щоб досягти чогось, а потім будуть нездатні ані зміцнити, ані навіть визначити його. В ідеології, звісна річ, усе досконале, теорія і певною мірою практика, Веремія за всяку ціну, бо людство сказало досить і почало рухатися, це проголошено, написано й пережито кров’ю; лихо, друже, полягає в тому, що, йдучи вперед, ми несемо смерть на своїх плечах, старісіньку смерть, зотлілу від часу, табу і неповних самовизначень. Ай-ай-ай, вигукнув Лонштайн, таж це вже давно відоме. Згоден, кивнув той, ти знаєш, саме тому я намагаюсь якомога менше розтуляти рота, вже не кажучи про те, що я не досить компетентний, щоб говорити науковою мовою про нашу вбогість, банкрутство і архісамовдоволеність, я навіть не безумний оракул, як Вільгельм Райх[125], і не клятий предтеча, як де Сад або Хосе Марті, вибач за це зближення, яке неминуче видається нешанобливим; я не маю нічого з цього і тому мовчу, але й далі заповнюю картонки, а якщо перо випадає мені з рук, я піднімаю його, мої вкриті заростом щоки червоніють, бо мені таки тяжко говорити про палець у заду, в мене щоразу виникає враження, ніби я вкладаю туди ногу, а не палець, якщо вибачиш мені цю недоречність, бо, по суті, те, що я чиню, — зло, а лібідо, наприклад, не має такого великого значення в нашій долі, й таке інше, але я знову беру перо, здуваю з нього пил і знову пишу, аж поки мене бере огида, я повинен піти в душ і обмитись, я почуваюся, мов слизняк, або так, немов падаю в купу лайна і маю його по самі вуха, мені хотілося б бути кимсь іншим, збирачем податків або продавцем металевого дріб’язку, я несамовито заздрю чистим романістам, марксистським теоретикам і поетам з вибірковою тематикою, ба навіть еротологам, яких схвалив істеблішмент, які мають самостійну позицію, як-от Міллер або Жене, тим, що вже дали свій поштовх і відчинили двері на вулицю, тож ніхто не загородить їм шлях, хоча вони заборонені в цілій купі країн, я почуваюся таким гаучо з пампи, таким волохатим креолом зі своїм мате о четвертій годині й літературою, повного брутальних слів і коханців, які, до речі, вкладаються в ліжко, завжди вище або нижче від остаточного утвердження іншого бачення людини, вже не кажучи про мої попередні слова, страх помилитися, і те, що революція насправді може відбутися без того уявлення, яке я маю про людину. Пхе, скривився рабинчик, ти розчарував мене, я починаю розуміти, що твою славетну картотеку написано з одним оком, спрямованим на карточки, а другим — на майбутніх читачів, і саме це, теперішні або майбутні свідки, судді нинішні або завтрашні, лякають тебе, скажи правду своєму дядечку. Хтозна, може, ти й маєш слушність, стишив голос той, ти знаєш, я прожив життя, не замислюючись ні над чим, крім того, що мені подобалося робити, і робив не тільки для себе, а й для якоїсь невизначеної іншості, без облич, без імен, без суджень, але кат його знає, може, з плином років я розм’як і раптом став боятися того, що скажуть, якщо скористатися усталеним штампом. Проти цього нічого не вдієш, хіба викинути картотеку у вікно, а заодно й викинутися самому, хіба, може, піти в кіно або картинну галерею, але ж, бачиш, я донині бабраюся з карточками, вони не задовольняють мене, в них повно боягузтва, сорому й нечистого сумління, але вони є і ти читав їх, і є інші, які ще формуються, тож мені ще вистачає духу, хоч і почуваюся погано і що п’ять хвилин мені тремтить перо і болить живіт. Добре чиниш, похвалив Лонштайн, простягаючи чашку мате, що скидалося на зелений напій розради, кінець кінцем навіть якщо ти «забув» імена і більше соромишся, ніж дівчина, яка вперше зайшла до гінеколога, я певен: ти маєш повне право працювати й далі, байдуже, помиляєшся ти чи ні, маєш слушність чи ні; хтозна, що відбувалося в голові в Маркса, коли він писав, ідеться про відповідальність, і я розумію її, гра важлива, я думаю, вона варта присвячених їй зусиль, повна перемога або програш самі по собі не мають значення, історія — це неймовірна кількість помахів рукою в усі боки, інколи рука хапається за руків’я, а інколи лишається з пальцями в повітрі, та коли додати це все, інколи ми маємо Французьку революцію або казарми Монкада.
вернуться
Вільгельм Райх (Wilhelm Reich, 1897–1957) — австрійський та американський психоаналітик, представник фройдо-марксизму.