Терпляче минули одна за одною устриці, минула люб’язна хроніка Веремії, минув Маркос, минула непевна операція, що тепер, як я знаю, закінчиться за кілька годин в якомусь домі у Вер’єрі, де мене, звичайно, не буде, натомість Людмила більш-менш близько буде, Франсина слухала і обережно стягувала кожну устрицю з її останньої, абсурдної лінії оборони, пила холодне біле вино, пила знову і знову, давня подруга дотримала слова, ми зрештою нап’ємося. Але, гадаю, Людмила знає, що чинить, зауважила Франсина. Я згоден, дівчинко, але дозволь мені додати, в мене всякчас було враження, що тут є певна розрада: адже Людмила, розповідаючи про Веремію, пояснювала більше мені, ніж собі, неначе то було послання Маркоса, але, як, по-твоєму, я міг сприймати послання з такими новинами? Вони ще чекають тебе, сказала Франсина. Не дочекаються, відповів я. Хтозна, мовила Франсина, погладивши мені рукою обличчя, принаймні ти ще маєш час, я тут тільки на те, щоб заповнювати його словами, а ти й далі сумуєш за нею. Я піду, заквапився я, не хочу, щоб ти почувалася армією спасіння в кварталі розпусти. Я піду з тобою, похопилась і Франсина, й на кожному розі виголошуватиму тобі промови, шкода, що не прийшов оркестр, а я не маю ані брошур, ані капелюшка зі стрічками. Давня подруга, велика дурепа. Отак краще, додала Франсина, ця остання устриця — твоя, не додавай лимона, а в самої на очах уже бриніли сльози.
* * *
По-своєму, і то набагато плутаніше, той, ти знаєш, міг би допомогти Маркосу пояснити Людмилі, хто такі мурахи, а ця найуважніша учениця, голісінька, лежала долілиць, була трохи сонна, але з ясною головою, блуп, звісно, так, ловила кожне слово Маркоса, що сигаретою малював папороть на її обличчі та косах, повільно повів рукою по сідницях талії шиї Людмили блуп, і саме цієї хвилини той, ти знаєш, мав би подумати про зустріч Цабе і Мурахана в ресторані на Єлисейських полях (дані Люсьєна Вернея, що став тінню Цабе, дарма що в такому ресторані це йому дорого коштувало), і з усього цього народилося б багатолінзове й чотирибарвне зображення і мурах, і самого Цабе, вже не кажучи про Цабиню та Мурахана, і тут уже властивий тому, ти знаєш, спосіб мислення поєднувався з найточнішими даними Маркоса, які він повідомив Людмилі, скажімо, Мурахана навчали в Панамі янкі, завдяки цій освіті він уже власноруч убив п’ятьох чоловік, брав активну участь у репресіях на основі методів школи і мав таємну штаб-квартиру (з промовистими підморгуваннями в бік префектури французької поліції, вже попередженої не менш промовистими підморгуваннями з Ке д’Орсе) десь у сьомому окрузі Парижа, французької столиці й колиски революції, натхненої, треба визнавати цей факт, революцією в Сполучених Штатах Америки, які так ефективно навчили Мурахана боротися з латиноамериканськими революціями, посмійся з історичної логіки, бурмотів Маркос, але ми, полячко, не робимо філософії, для цього є Тойнбі[128] та кілька інших учених. Річ очевидна, думав той, ти знаєш, готуючи все для сніданку, Цабе — верховний і наднаціональний керівник усіх складових частин, а Мурахан — лише начальник мурах різних категорій, уже названих у цабемурашиній органограмі, де, мабуть, дозволено велику термінологічну свободу, згадано, скажімо, мурахоїв і мурахократів, які, здається, не мають реального існування, а тим часом специфічні функції інших мурах дають змогу кваліфікувати їх як мурахоників, мурахонімів і мурахофонів. Але звідки вони вилізли, як живуть, запитала Людмила. Вилазять зі стількох мурашників, що мені знадобилися б усі прапори континенту Христофора Колумба, щоб позначити їх усіх, припускаю, що вони формуються як своєрідна інтернаціональна бригада, — нехай вибачить мені справжня, — що на зустрічі в Баркісімето, в якій брали участь усі латиноамериканські військові керівники і такий собі Пілкінґтон В. Берлінґтон, посланець Ліндона Джонсона, споряджений повнісіньким портфелем грошви. Ідея полягала у створенні механізму контролю й можливої ліквідації вогнищ агітпропу і голови кожного революціонера в країнах Західної Європи, де, як ти бачила, багато нас живе коштом стипендій, батькових грошей або обмиває мертвих, як Лонштайн. Першим Цабе був такий собі Сомоса, що, незважаючи на своє прізвище, не мав нічого спільного з іншим, але теж сучий син, і мурахи дбали про нього як про матір три роки. Тепер маємо іншого, що вже два роки живе у Франції, в Парижі, і, звичайно
128