— Ох, Бето, як важко тут жити, — нарікала Цабиня, — я не розумію оцих меню, що геть усі написані французькою, вибери мені що-небудь, де не було б холестерину, бо інакше мене потім роздує, як інколи міністра.
— Сеньйоро, я порадив би вам ягнячі котлетки, — запропонував Мурахан.
— Які?
— Свинячі, моя дівчинко, — переклав Цабе, — дослухайся до поради Іхіньо, а я візьму собі, як тут кажуть, рагу по-тулузьки, це досить важка страва, але мені розповіли, що вона дає свій ефект, ви, Іхіньо, зрозуміли мене, погляньте, як зашарілася моя господиня, ну-ну, з Іхіньо в нас немає таємниць.
— Ай, Бето, який ти безсоромний, — манірничала Цабиня.
— Дон Ґуальберто вміє жити, — мовив Мурахан, — але що стосується котлет, вони, сеньйоро, з баранчика і смачні, аж пальці оближете, повірте мені. А на десерт я б вам порадив
То була проблема, але той, ти знаєш, не сприймав її надто поважно й розважався по-своєму, бо в мить, коли він уявляв собі діалог у ресторані (у «Fouquet’s», звичайно, розкішнішого немає) і те, якою мовою розмовлятимуть Мурахан і Цабе, у яких культурних категоріях (а надто безкультурних), в якому лінгвістичному стані або зоні
слухатиме їх той, ти знаєш, що, зрештою, був родом з Буенос-Айреса і в матерії усної форми перерізав усі гордієві вузли тупим краєм ножа, і тому в секторі друзів того, ти знаєш, скажімо, Ередіа, Ґомеса й Маркоса (інколи навіть Ролана й Моніки), на його картонках усі розмовляли однією мовою, а от Цабе й Мурахан не належали до його друзів, він ніколи не піде витрачати ціле багатство в тому ресторані, щоб дізнатись, як вони розмовляють, уже не кажучи про ризик, що який-небудь мурахоник привітає його кулаком у підборіддя в туалеті такого вишуканого закладу, тож той, ти знаєш, розважався, пишучи те, що спадало йому на думку. Крім того, була ще одна проблема, прикра і тяжка
— Вони чудово знають, що ми плануємо Веремію, — зазначив Маркос, — п’ять місяців тому один з людей Люсьєна Вернея втік до Марокко. Люсьєн мене попередив, але було вже запізно затерти деякі сліди, той тип, здається, продався Мураханові, хоча на тій стадії підготовки він не міг назвати багато імен.
— Тож вони такі сильні? — здивувалася Людмила. — Видається неймовірним, що в європейській країні діє банда іноземних горлорізів.
— Ну, згадай справу Бен-Барка[129] або корсиканців, що по-своєму теж іноземці й організувалися, мов орли, для експлуатації повій і наркоманів у Парижі. Згадай колишніх поселенців з Алжиру, анклав в анклаві, давні мали слушність. Птолемей, полячко, бачив точно — все концентричне, Коперник, якщо пригадуєш, теж доклав до цього рук. Щодо нас те саме, досі ми могли
прикра і тяжка, і це проблема політичних тем, що їх майже всякчас обговорювали Цабе і Мурахан, уже не кажучи про Ґомеса і Патрісіо, про інше вони й не говорили, бо в такі хвилини той, ти знаєш, категорично відмовлявся реєструвати ці теми, і то з причин досить слушних, хоча, можливо, й досить фривольних; насправді він корився необхідності, водночас і життєво важливій, і естетичній, бо теми, які обговорювали Ґомес і Маркос (і протилежні теми, на яких зосередилися тепер Цабе й Мурахан), — теми публічні й поширені, повідомлення телеграфних агентств, інформаційні бюлетені, соціокультурні питання, доступні першому-ліпшому, тож навіщо зупинятися на них, і той, ти знаєш, думав, наприклад, про численні романи, які, на відміну від більш-менш нудної розповіді, треба напихати розмовами, аргументами й репліками у відповідь про відчуження, «третій світ», збройну або беззбройну боротьбу, роль інтелектуала, імперіалізм і колоніалізм
129
Махді Бен-Барка (1920–1965) — марокканський політичний діяч. У 1963 році емігрував до Франції. У жовтні 1965 року був викрадений у Парижі, а потім убитий при не до кінця з’ясованих обставинах.