— Тобто міжнародні відносини між Пентагоном, компанією «Siemens», полковниками і грошвою у Швейцарії.
— Авжеж, — погодилася Цабиня. — Куди нам діватись, якщо тепер вони знову почнуть, як із дитиною Ліндберґів, пригадуєш, Бето, ми були ще молоді, але, Свята Діво, яке враження це справило на мене, дай мені води, щоб трохи полегшало.
— Спи, полячко, чуєш, як калатає дзвоник на перерву, годі запитувати вчителя.
— Блуп, — тісніше пригорнулася до нього Людмила, — але поясни мені спершу викуп, тобто від кого ви вимагатимете звільнення і що станеться, якщо вони не виконають вимоги.
— Завтра я покажу тобі списки, Оскар і Ередіа принесуть прізвища, яких нам бракує, ти знаєш, як це швидко діється. Моніка готує матеріали для газет.
— Так, але у випадку, якщо…
— До цього випадку, полячко, ще далеко. Спи.
* * *
— Я не хочу зв’язуватися з Проводом, — заперечив Цабе, і Мурахан миттю збагнув, що всі наступні слова — наказ, дарма що загорнений у glace au parfums des îles[130] і каву з марочним коньяком. — Там майже всі переймаються цими викраденнями і знають, що тут є група, яка не покладає рук.
— Гидота, — протягнула Цабиня, розглядаючи возик із десертами, хоча, мабуть, мала на увазі не їх.
— Мовчи. Спершу вони не вважали, ніби тут щось серйозне, думали, що йдеться про налагодження контактів, збирання коштів і союзи з іншими більшовиками, щоб створити сприятливу атмосферу в європейській пресі, проданій росіянам або китайцям, але тепер мені повідомляють, що ситуація гірша. Яка дурниця, якби не така сміхота, можна було б подумати, ніби Провід боїться висадки, як на Кубі. Що ти на це скажеш?
— Доне Ґуальберто, насправді висадки відбуваються, і то всілякого роду, — відповів Мурахан. — Я думаю, Провід тривожиться слушно, і, повірте мені, ми зробимо все можливе, щоб обрізати лапи, нехай сеньйора вибачає, тим виродкам.
— Їх, Іхіньйо, найдужче непокоїть південь, надто через оту справу в Монтевідео, а тепер через зграю бразильських злочинців в Алжирі, ви уявляєте собі, вони гадають, ніби коли-небудь утвориться коаліція всієї маси тутешніх лівих, і це надихне наших лівих, які завжди почувалися трохи самотніми.
— Сумніваюся, чи переймаються вони тим, що самотні, — сказав Мурахан, — таж ви вже бачили останні телеграми з Уругваю. Але, доне Ґуальберто, я однаково розумію вас, тут треба бути не гидливим і розчавити їх, покладіться в цьому на мене.
— Ох, Іхіньйо, не забувайте, що Бето тут зазнає найбільшого ризику, не зменшуйте його захисту, — попросила Цабиня десь із глибин морозива зі смородиною і збитими вершками.
— Не заважай нам говорити, чорномаза, Іхіньйо знає, що робить. Завтра я скористаюся тим бенкетом, щоб зміцнити нашу позицію, тож, якщо у ваших хлопців виявиться заважка рука, не переймайтеся.
— Доне Ґуальберто, це було б дуже добре.
— І ми тоді вип’ємо ще один коньяк, саме для цього ми у Франції.
— Бето, не пий багато, потім у тебе всюди виступає екзема.
— Наче ти не любиш її чухати, — гигикнув Цабе, штовхнувши ліктем Мурахана і підморгнувши Цабині, що сором’язливо дивилася в глибину порожньої чашки: які ті французи скнари, накладають морозива, як для карликів.
* * *
Це все пам’яталося добре: голос Моріса Фанона[131] з платівки, діалог, що вже виснажився, опадав, розпливався й потребував через те нових склянок вина і сигарет, щоб не зникнути остаточно; голос Фанона був наче гірким підсумком: me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps[132], добре співає, зауважила Франсина, таке рідко можна почути в ресторані.
— Me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps. Так, дівчинко.
— Не сумуй, Андресе, ти забудеш про неї, забудеш про нас, повернешся до своєї музики, власне, ти ніколи не любив жінок, для тебе існує лише цей інтер’єр, не знаю, як назвати його, де ти повільно походжаєш, мов тигр.
Але чи справді вона казала ці слова, чи до мене знову промовляли з тієї пісні? Відволіктися, піти звідси на очах у Франсини, що прийшла сюди до мене й допомагала мені в мої сумні ночі (я ніколи не казав їй про це, і вона, хай там як, не зрозуміла б), піти, лишивши її зі спокійним, ба навіть уважним обличчям, налити їй склянку й піти геть далеко, обійти всі будинки, вулицю Хлодвіґа, Декарта, Туена, Естрапад, Клотильди і знову вулицю Хлодвіґа, але навіщо, навіщо, якщо я сам цього хотів. Бідолашна Франсина, ще більше покинута, ніж Людмила, і то цієї миті, коли я наливаю їй ще одну склянку вина, гладжу руку, і ми обоє слухаємо Фанона, me souvenir de toi / de ta loi sur mon corps, і все було втечею і дистанцією, ґречною системою порожнеч і відсутності, Франсина в ресторані, голос Фанона, я завертаю за ріг вулиці Туена, наливаю ще одну склянку вина і гладжу руку, непевна система потягів на коліях, які схрещуються і розходяться, марні хусточки у вікнах, марна близькість, надто розвіяний, надто п’яний, водночас потяг і хтось загублений у ньому, що шукає когось іншого, слова знову упорядковуються, щоб назвати безладдя, слухай, дівчинко, слухай про ці