Такі міркування не наганяли на них смутку, навпаки, незмірно тішили їх, скажімо, Сусанна вирішила, що Мануелеві — ще в аргентинській початковій школі — годиться знати про речі, про які повідомляють вирізки і без яких спокійнісінько обходяться інші, теж південноамериканські діти; знати про все, що в цілковитій згоді з Песталоцці сприятиме руйнуванню відрубності та провінціалізму тих дітей, і, не замислюючись довше, рясно змастила клеєм цілу сторінку альбому і приклеїла там одну чилійську вивіску, яку подарував Фернандо (а втім, він зник з географічної карти після своєї вірогідної підозри, що дійшло до гарячого і найкраще розважливо ховатись у готельному номері: стипендії — річ делікатна), тож Мануель, почавши долати неписьменність, дізнається, що
* * *
Другий поверх над бульваром, брудним від людей, неонові мухоловки для провінціалів, вузькі, помальовані червоним і золотим сходи, спертий дух колективного існування, гардероб із беззубою старою і стертими засмальцьованими жетонами, треба бути, мабуть, несказанно засмученим, думала Франсина, піднімаючись першою, щоб набратися духу й зайти до такого місця; на сходинках ще можна було відмовитися, попросити Андреса провести її до таксі, а потім самотньою пробути свою нікчемну ніч, але вона піднімалася, біле вино огорнуло її не менш тупою і печальною втомою, ніж задимлений салон нагорі з туманними чоловічими постатями на кількох рядах віденських стільців, помостом, де зелений і синій прожектори ворушили повітря гарячого акваріума, і великою золотою рибкою, що всміхалася геть нікому і щойно зняла бюстгальтера з блискітками, знову, вп’яте за вечір, поклавши його на бильце фотеля, де вже лежали блуза й спідниця і куди невдовзі легенько впадуть червоні трусики, і мадемуазель Антинея постане голісінька за три метри від Андреса і Франсини, що вже почали розрізняти форми і барви в мінливому тумані акваріума.
— Нарешті, — проказала Франсина. — Хоча для задоволення твоєї примхи можна було б вибрати щось краще.
Я дивився на неї з жалем — занадто вдягнену і відмінну для цього місця, де вона була єдиною жінкою. Як сказати їй, що ми прийшли не задля стриптизу, якщо я знову бачу її патетичну, миттєву, вперту спробу визначити себе перед лицем кожної незвичайної ситуації, мораль, не менш автоматичну, ніж дезодорант під пахвами і досконалість зачіски. Як у біса витягти її й вийти самому за межі усталених шаблонів, кастраційних ритмів нашого повсякденного животіння, і то цієї години, коли все було Людмилою і безоднею, подорожжю в нечистому потязі ревнощів і чимсь на кшталт тамбура, далекими кімвалами, можливо, тахікардією після склянок білого вина, який тамтам за повіками, Фриц Ланґ, своєрідна манера, з якою підійшов до мене гарсон, водночас догідливо і авторитарно, можливо, націлений пістолет у кишені білісінького жакета, і раптом суцільна пітьма, в якій усе було чеканням, бо щось у моїй душі знало про непочуте завдання, воно мені снилось, я, так би мовити, пережив його, і як тепер незмірно тяжко пояснити Франсині, якого біса я затягнув її в це сумовите кишло, де мадемуазель Антинея, хоч як подивись, була єдиним (із Франсиною на іншому полюсі, в іншій реальності, не менш нереальній), що заслуговувало назви гарного, заслуговувало тривати, саме такою була для мене Людмила, непомильні ознаки, завершення фактів протягом ночі, яке все ясне на краю тамтама, що й далі скандував свою відповідь, а тоді сказати Франсині, моя давня кохана подруга, дурненька моя, ти не розумієш, що ми прийшли не для стриптизу, поглянь на цього гладкого араба, що, напевне, витрачає свій тижневий заробіток, поглянь на дідка в напрасованій сорочці, що вмостився в першому ряду, щоб не пропустити жодної деталі, але це видається мені великою помилкою, бо ж кожному відомо, що лупа вбиває Клеопатру, поглянь на цих хлопців, які наче сплять, їхнє уявлення про чоловіка полягає в прикиданні байдужим, примружуються й прикипають очима до мадемуазель Антинеї, що насправді краща, ніж можна було припустити з огляду на такий тариф, як, по-твоєму?
— Вони мені огидні, вона і ці всі чоловіки, а надто ми.
— Ого.
— Це фарс для лицемірів, імпотентів і розчарованих.
— Ох.
— Навіщо, Андресе, навіщо? Я розумію, зрештою, що сьогодні, але чому оце?
— Скажімо, дівчинко, це кишенькова навколосвітня подорож, баланс після цілковитого припинення діяльності, довга ніч Нерваля під ліхтарем. Не дивися на мене так, у мені немає нічого суїцидного, це все метафора. Послухай трохи музику, яку поставили для бідолашної Антинеї, її грали в Акапулько рівно двадцять років тому, замолоду я мав платівку. Ні, ззаду вона нівроку з оцією такою self-contained[134] попкою. Ох, а тепер, а тепер ця її усмішка, дівчинко, лагідна й добра, як і ти.