Я вийшов із «Ґаллерії», купив перед «Ла Скала» газету, повернувся і став трохи осторонь, бо мені не хотілося втручатися в розмову, а мій старий сидів на кріслі, втупившись у свою каву, й теребив у руках ложечку, а Голбрук і товстий італійчик стояли, товстун витирав лице і хитав головою. Я підійшов, а мій старий повівся так, наче тих двох там не було, і спитав:
— Морозива хочеш, Джо?
Голбрук глянув на нього, повільно процідив: «Сучий син», — і пішов разом із товстуном-італійчиком поміж столиками до дверей.
Мій старий сидів і силувано усміхався до мене, але його лице поблідло, він став блідий як смерть, і я злякався, в животі мені похололо, бо я знав: щось сталося. Я ще ніколи не бачив, щоби хтось обізвав мого старого сучим сином і щоби то зійшло йому з рук. Мій старий розгорнув «Спортсмена», переглянув замітки про перегони, а тоді сказав:
— Багато всього на світі доводиться терпіти, Джо.
А вже за три дні ми назавжди покинули Мілан і поїхали туринським потягом до Парижа, розпродавши на аукціоні перед конюшнями Тернера все, що не поміщалося у скриню і валізу.
Ми приїхали до Парижа рано-вранці й вийшли на довгій брудній станції — старий сказав, що то Ліонський вокзал. Після Мілана Париж здавався страшно великим містом. Здається, що в Мілані всі кудись ідуть, і трамваї знають, куди їм їхати, і ніякої плутанини нема, а Париж — наче клубок з нитками, якого нізащо не розплутати. Хоча з часом мені там сподобалось, не все, правда, а іподроми там найліпші у світі. Здається, що на них усе там тримається, і розраховувати можна на одне: що автобуси кожного дня ходитимуть до іподромів, пробираючись через усю ту павутину простісінько туди, куди треба. Я так ніколи й не пізнав Парижа до кінця, бо приїжджав туди раз чи два на тиждень з Мезона зі своїм старим, а він завжди сидів разом зі своїми в «Кафе де ля Пе» на тому ж боці, що й Опера, а, по-моєму, це найжвавіша дільниця в місті. Але дивно, що в такому великому місті, як Париж, нема своєї «Ґаллерії», правда?
Що ж, ми оселилися у Мезон-Ляфіт, де живуть усі, крім хлопців із Шантії, у пансіоні такої собі місіс Меєрс. У ліпшому місті за Мезон я ще ніколи не жив. Містечко таке собі, але там є озеро і чудесний ліс, де ми, хлопчаки, блукали з ранку до вечора, мій старий зробив для мене рогатку, і ми з неї багато пташок постріляли, а найліпшою з них була сорока. Малий Дік Аткінсон одного разу підстрілив зайця, ми поклали його під деревом, а самі посідали довкола, Дік пригостив нас цигарками, а заєць ні з того ні з сього як підскочить, як кинеться в кущі, ми його шукалишукали, але так і не знайшли. Ех, весело було в Мезоні. Місіс Меєрс давала мені вранці поїсти, і я гуляв собі цілий день аж до вечора. Французьку я швидко вивчив. Простенька мова.
Як тільки ми перебралися до Мезона, мій старий написав до Мілана, щоб прислали його посвідчення, і не знаходив собі місця, поки воно нарешті не прийшло. Він любив сидіти з компанією у «Кафе де Парі» в Мезоні, багато його знайомих з тих часів, коли він працював у Парижі, до війни, мешкали тепер у Мезоні і мали час сидіти в кав’ярні, бо робота в конюшнях закінчувалась до дев’ятої ранку — для жокеїв, я маю на увазі. Першу партію коней виводять на пробіжку пів на шосту, а другу — о восьмій. Треба рано вставати і рано лягати. Якщо жокей на когось працює, то не може пиячити, бо тренер завжди за ним наглядає, якщо той ще шмаркач, а як не шмаркач, то він сам себе тримає в руках. Так ось, якщо жокей не працює, то переважно сидить у «Кафе де Парі» зі своєю ватагою; сидять собі по дві-три години, потягують вермут із зельтерською, балакають, розказують всілякі байки, грають у більярд — чисто тобі клуб чи міланська «Ґаллерія». Хоча не зовсім «Ґаллерія», бо там весь час всі ходять туди-сюди, а тут сидять за столиками.
Що ж, посвідчення своє мій старий дістав. Вони прислали його без зайвих слів, і він кілька разів виїжджав. В Ам’єн, у провінцію і далі, але постійної роботи так і не знайшов. Усі його любили, і хоч коли б я зайшов до кав’ярні перед обідом, завжди з ним хтось випивав, бо мій старий не був такий скупий, як ті жокеї, які заробили перший долар на Всесвітній виставці у Сент-Луїсі у дев’ятсот четвертому. Так казав мій старий, коли хотів подразнити Джорджа Бернса. Але коней моєму старому ніхто чомусь не хотів давати.
Ми щодня їздили з Мезона туди, де відбувалися перегони, і то були найвеселіші дні. Я зрадів, коли коні повернулися наприкінці літа з Довілля. Хоч то й значило, що більше не погуляєш у лісі, бо ми весь час їздили до Енґена, Трамбле чи Сен-Клу спостерігати за перегонами з трибун для тренерів і жокеїв. Ті веселі поїздки з усією ватагою багато чого навчили мене про перегони.