— Я подумаю.
— Ви ж знаєте якихось дівчат, правда?
— Ясно.
— То женіться на тій, що має найбільше грошей. Тут зі всякої вийде добра жінка — так вже їх виховують.
— Я подумаю.
— Не думайте, signor tenente. Женіться — та й все.
— Добре.
— Чоловікові потрібна жінка. Ви не пошкодуєте. Кожному чоловікові потрібна жінка.
— Добре, — відповів я. — А тепер спробуй трохи подрімати.
— Добре, signor tenente. Спробую ще раз. Але запам’ятайте, що я вам сказав.
— Запам’ятаю, — мовив я. — А тепер трохи подрімай, Джоне.
— Добре, — сказав він. — Сподіваюся, і ви заснете, signor tenente.
Я чув, як він перекотився на другий бік на своїй ковдрі, розстеленій на соломі, а тоді затих, і я дослухáвся до його рівного дихання. Тоді він почав хропіти. Я довго слухав, як він хропе, а потім перестав і дослухáвся до того, як їдять шовкопряди. Вони їли і їли — всю ніч було чутно шурхіт у листі, наче щось раз за разом падало. Я мав нову тему для роздумів: лежав у темряві з розплющеними очима, згадував усіх дівчат, яких знав, і міркував, які б із них вийшли дружини. Заняття було дуже цікаве, на деякий час воно затьмарило собою риболовлю і втрутилося у мої молитви. Втім, я таки повернувся до своєї форелі, бо виявилось, що не можу згадати всіх річок і що кожна приховує в собі щось нове, тоді як дівчата — після того, як я кілька разів про них згадував, — розпливалися у моїх спогадах, і я більше не міг викликати в думках їхніх образів, так що зрештою вони всі злилися в одне і я майже ніколи більше про них не думав. Однак про молитви я не забував і дуже часто молився уночі за Джона, і його загін звільнили з бойової служби перед жовтневим наступом. Я радів, що він більше не воює, бо не мав би через нього спокою. За декілька місяців він навідав мене у шпиталі в Мілані й дуже розчарувався, коли почув, що я ще не одружився; я знаю, що він би дуже засмутився, коли б дізнався, що я досі не знайшов собі пари. Він збирався назад до Америки, анітрохи не сумнівався у користі шлюбу і свято вірив, що той може всьому зарадити.