Якби хто-небудь поклопотався про те, щоб звернутися до Лісбет Саландер по допомогу в пошуках Веннерстрьома, то вона майже по днях змогла б сказати, де він перебуває. Вона через Інтернет стежила за його відчайдушною втечею через дюжину країн і бачила наростаючу паніку в його електронній пошті, як тільки він де-небудь підключав до Мережі свій ноутбук. Та навіть Мікаель Блумквіст не думав, що в екс-мільярдера-втікача стане розуму тягати за собою той самий комп’ютер, у який так добряче хтось утесався.
Через півроку Лісбет набридло стежити за Веннерстрьомом. Залишалося тільки визначити, якою мірою вона сама зацікавлена в цій справі. Веннерстрьом, безумовно, був ще та великомасштабна тварюка, та все ж не був її особистим ворогом, і їй не було чого з ним з’ясовувати стосунки. Вона могла навести на його слід Мікаеля Блумквіста, але той, мабуть, просто опублікував би яку-небудь статтю. Вона могла допомогти поліції в його пошуках, та Веннерстрьома могли попередити і він би встиг сховатися. Крім того, з поліцією вона принципово не спілкувалася.
Проте у Веннерстрьома були ще деякі несплачені борги. Вона згадала про вагітну двадцятидволітню офіціантку, яку тримали під водою у власній ванні.
За чотири дні до того, як утікача знайшли мертвим, Лісбет зважилася. Відкрила мобільний телефон і подзвонила в Маямі, у Флориді, адвокатові, який, схоже, належав до тих людей, від кого Веннерстрьом найстаранніше ховався. Вона поговорила з секретаркою і попросила її передати загадкове повідомлення: ім’я Веннерстрьом і його адресу в Марбельї. Все.
Посеред повідомлення про трагічну смерть Веннерстрьома вона вимкнула телевізійні новини, поставила каву і зробила бутерброд з печінковим паштетом та кружечками огірка.
Еріка Берґер та Крістер Мальм були заклопотані щорічними різдвяними справами. Мікаель сидів у кріслі Еріки, пив глінтвейн і спостерігав за ними. Всі співробітники і більшість журналістів, що постійно пишуть для них, завжди отримували по дарунку — цього року всім належало вручити по сумці на ремені з логотипом «Міленіуму». Запакувавши подарунки, вони всілися писати і штампувати близько двохсот різдвяних привітань: працівникам друкарні, фотографам і колегам із ЗМІ.
Мікаель довго боровся зі спокусою, та врешті не витримав. Він узяв останню листівку і написав: «Світлого Різдва і щасливого Нового року! Дякую за величезну допомогу в минулому році».
Він підписався своїм ім’ям і адресував листівку Янне Дальману, до редакції «Фінансмаґазінет монополь».
Прийшовши увечері додому, Мікаель знайшов повідомлення про надіслану йому бандероль. Назавтра вранці він отримав цей різдвяний подарунок і розпакував його, прийшовши до редакції. У пакеті виявився засіб від комарів і маленька пляшка кминної горілки «реймерсхольм». Мікаель розгорнув листівку і прочитав текст: «Якщо у тебе немає інших планів, то я збираюся в день літнього сонцестояння причалити до Архольма». Внизу стояв підпис його колишнього шкільного приятеля Роберта Ліндберґа.
Звичайно редакція «Міленіуму» закривалася за тиждень до Різдва і бралася до роботи тільки після Нового року. У цьому ж році вийшло трохи інакше; до їх маленької редакції виявлявся колосальний інтерес, і їм і далі щодня телефонували журналісти з усіх кінців світу. Напередодні Святвечора Мікаель Блумквіст натрапив на статтю в «Файненшл таймс», у якій підсумовувалися останні відомості про роботу поспішно створеної міжнародної банківської комісії з вивчення імперії Веннерстрьома. За повідомленням авторів статті, комісія опрацьовувала версію про те, що Веннерстрьома, ймовірно, в останню мить якимсь чином попередили про майбутнє викриття.
Річ у тім, що гроші з його рахунків у банку «Кроненфельд» на Кайманових островах на загальну суму двісті шістдесят мільйонів американських доларів — або близько двох мільярдів шведських крон — зникли за день до публікації «Міленіуму».
Гроші зберігалися на різних рахунках, і розпоряджатися ними міг тільки сам Веннерстрьом. Для того щоб перевести їх у будь-який інший банк світу, йому не потрібно було особисто приходити до банку, достатньо було повідомити серію клірингових кодів. Гроші були переказані до Швейцарії, де якась співробітниця обернула всю суму в анонімні особисті облігації. З кліринговими кодами все було гаразд.
Європол оголосив міжнародний розшук цієї невідомої жінки, яка скористалася вкраденим англійським паспортом на ім’я Моніки Шоулс і, як повідомлялося, на широку ногу жила в одному з найдорожчих готелів Цюриха. Знімок, відносно чіткий як для зробленого камерою спостереження, зафіксував невисоку білявку із зачіскою «паж», широким ротом, випнутим бюстом, в ексклюзивному фірмовому одязі та з золотими прикрасами.