Відразу після Різдвяних свят Мікаель Блумквіст вирушив потягом до Хедестада. Коли він вийшов до Дірка Фруде, що зустрічав його, на ньому був теплий одяг і справжні зимові черевики. Повірений тихо привітав його з успіхами. Мікаель не був у Хедестаді з серпня і знову опинився там майже в той самий час, що й рік тому, коли приїхав сюди вперше. Вони потисли один одному руки і почали ввічливу розмову, але між ними залишалося багато невисловленого, і Мікаель відчував певну незручність.
Усе вже було готове, і ділова частина, що проходила вдома у Дірка Фруде, забрала всього кілька хвилин. Адвокат запропонував переказати гроші на зручний для Мікаеля рахунок за кордоном, але той наполіг на тому, щоб гонорар було виплачено «білими» грошима на рахунок його підприємства.
— Я не можу собі дозволити жодної іншої форми оплати, — лаконічно пояснив він.
Візит мав, проте, не тільки фінансово-діловий характер. Коли Мікаель із Лісбет поспішно від’їжджали з Хедебю, він залишив у гостьовому будиночку одяг, книги та дещо з особистих речей.
Хенрік Ванґер і досі ще остаточно не одужав після інфаркту, проте перебрався з лікарні знову додому. При ньому як і раніше залишалася найнята персональна доглядачка, яка забороняла йому довго гуляти, ходити по сходах і обговорювати питання, які могли б його розхвилювати. Саме цими днями він трохи застудився, і йому відразу було призначено постільний режим.
— А ще ж і коштує мені багацько, — поскаржився Хенрік Ванґер.
На Мікаеля Блумквіста це не справило належного враження — він вважав, що старий цілком може собі дозволити таку витрату, враховуючи те, скільки він за своє життя заощадив грошей на несплаті податків. Хенрік Ванґер похмуро поглянув на нього, а потім засміявся:
— Чорт забирай, ти був вартий своїх грошей до останньої крони. Так я й знав.
— Чесно кажучи, я не вірив, що зможу розгадати цю загадку.
— Дякувати тобі я не збираюся, — сказав Хенрік Ванґер.
— Я цього й не чекав, — відповів Мікаель.
— Тобі добре заплатили.
— Я не скаржуся.
— Ти виконував для мене роботу, і її оплата є вже цілком достатньою подякою.
— Я тут тільки для того, щоб сказати, що вважаю роботу закінченою.
Хенрік Ванґер скривив губи.
— Ти ще не завершив роботу, — сказав він.
— Я знаю.
— Ти ще не написав хроніку сім’ї Ванґер, як ми домовлялися.
— Я знаю. Але я її не писатиму.
Вони трохи помовчали, обдумуючи порушення контракту. Далі Мікаель сказав:
— Я не можу написати цю історію. Я не можу розповісти про сім’ю Ванґер, умисно пропустивши головний сюжет останніх десятиліть: про Харієт, її батька і брата, а ще про вбивства. Як би я міг написати розділ про той час, коли Мартін обіймав посаду генерального директора, вдаючи при цьому, що не знаю про жахи його підвалу? До того ж я не можу написати історію, не спаскудивши ще раз життя Харієт.
— Я розумію твою дилему і вдячний за той вибір, який ти зробив.
— Отже, я вільний від обов’язку писати цю хроніку?
Хенрік Ванґер хитнув головою.
— Вітаю. Вам удалося мене підкупити. Я знищу всі замітки і магнітофонні записи наших розмов.
— Взагалі-то я не вважаю, що ти продався, — сказав Хенрік Ванґер.
— Я сприймаю це саме так. А отже, мабуть, так воно й є.
— Тобі довелося вибирати між обов’язком журналіста і обов’язком близької людини. Я майже впевнений у тому, що не зміг би купити твоє мовчання і ти б волів виконати обов’язок журналіста і виставив би нас напоказ, якби не хотів поберегти Харієт або вважав мене за мерзотника.
Мікаель промовчав. Хенрік подивився на нього:
— Ми все розповіли Сесілії. Наших з Дірком Фруде днів лишилося небагато, і Харієт невдовзі знадобиться підтримка кого-небудь із членів сім’ї. Сесілія долучиться і братиме активну участь у роботі правління. У перспективі вони з Харієт переберуть на себе керівництво концерном.
— Як вона це сприйняла?
— Для неї, зрозуміло, це стало шоком. Вона відразу виїхала за кордон. Колись я боявся, що вона не повернеться.
— Але вона повернулася.
— Мартін був одним з небагатьох членів сім’ї, з ким Сесілія завжди жила у згоді. Їй було дуже важко почути про нього правду. Тепер Сесілії також відомо про те, що зробив для сім’ї ти.
Мікаель знизав плечима.
— Дякую, Мікаелю, — сказав Хенрік Ванґер.
Мікаель знову знизав плечима.