Було п’ять по шостій, та дзвони ще лунали.
Звинувачення і виправдання відклали на кінець служби. Боббі, задиханий, упав на ослінчик і почав умикати регістри старого органа. Думки й настрої скомандували пальцям заграти похоронний марш Шопена.
Пізніше, скоріше засмучений, аніж розлючений (як він сам виразно пояснив), вікарій почав відчитувати сина.
– Якщо не можеш зробити як слід, любий Боббі, – почав він, – краще взагалі не братись. Я знаю, що в тебе й твоїх молодих друзів відсутнє поняття часу, але є Той, кого не можна змушувати чекати. Ти сам запропонував зіграти на органі. Я тебе за язик не тягнув. Натомість ти вирішив легкодушно пограти в гру…
Боббі здалося, що краще втрутитися, доки батько не зайшов надто далеко.
– Пробач, тату, – сказав він бадьоро й безтурботно, як говорив на будь-яку тему. – Цього разу це не моя провина. Я стеріг тіло.
– Що стеріг?
– Я вартував одного нещасного, який зірвався зі скелі. Знаєш, отам, де прірва, біля сімнадцятої мітки. Тоді саме спустився туман, і він, мабуть, ступив просто в урвище.
– Святі небеса! – вигукнув вікарій. – Яка трагедія! Він ураз помер?
– Ні, він лежав непритомний. Помер одразу після того, як доктор Томас пішов по допомогу. Але, звісно, я відчував, що мушу побути там – не можна ж було просто встати й піти. А потім прийшов іще один чоловік, тож я передав йому роль головного плакальника й щодуху прибіг сюди.
Вікарій зітхнув.
– Ох, любий мій Боббі, – промовив він. – Невже ніщо не може пройняти твого навдивовижу черствого серця? Слів немає, як мене це смутить. Ти опинився віч-на-віч зі смертю – з раптовою смертю. І наважуєшся про це жартувати! Тебе це не вражає! Все… все піднесене, святе – це лише жарти для твого покоління.
Боббі переступив з ноги на ногу.
Якщо вже батько не розуміє, що люди жартують про те, від чого їм недобре, то що ж – батько не розуміє. Такого не поясниш. Коли смерть і трагедія входять у твоє життя, доводиться триматися.
Але чого ще можна було чекати? Ніхто з тих, кому за п’ятдесят, цього не розуміє. Дивні в них погляди на життя.
«Думаю, це все війна, – терпляче пояснив собі Боббі. – Вона їх прибила, і вони так і не повернулися до нормального стану».
Молодикові було соромно за батька й шкода його.
– Пробач, тату, – сказав він, чудово розуміючи, що всі пояснення – марні.
Вікарієві шкода було свого сина – він здавався спантеличеним – але також і соромно за нього. Хлопчик не усвідомлював усієї серйозності життя. Навіть його вибачення були бадьорими й нещирими.
Вони йшли додому, докладаючи нелюдських зусиль, аби знайти виправдання один одному.
Вікарій думав: «Цікаво, коли вже Боббі знайде собі заняття?..»
Його син думав: «Цікаво, скільки мені ще тут стирчати?..»
А втім, вони обидва дуже любили один одного.
Розділ третій. Залізнична подорож
Боббі не знав, що трапилося далі. Наступного ранку він поїхав до міста зустрітися з другом, який надумав відкрити автомайстерню і вважав, що участь Боббі в цій затії могла б стати дуже помічною.
Обговоривши умови, які влаштували б обидві сторони, за два дні Боббі сів на потяг об 11: 30. Щоправда, потяг він ловив за хвіст. Прибувши на вокзал Паддінґтон об 11: 28, молодик кинувся в підземний перехід і випірнув на платформі № 3 в той момент, коли потяг уже рушив. Боббі заскочив у перший-ліпший вагон, знехтувавши контролерами та носіями, які мчали навздогін.
Рвонувши двері, він упав навкарачки, потім підвівся. Двері за ним із гуркотом зачинив жвавий носій, і Боббі опинився сам на сам із єдиним пасажиром купе.
Купе виявилося першого класу, і в кутку, за рухом потяга, сиділа смаглява дівчина й курила цигарку. На ній була червона спідниця, короткий зелений жакет і яскраво-синій берет, і попри схожість із мавпочкою катеринника (через сумні темні очі та насуплене чоло), вона мала надзвичайно привабливий вигляд.
Боббі почав був вибачатися, та посередині перепросин замовк.
– Невже це ти, Френкі?! – вигукнув він. – Сто років тебе не бачив!
– Ну, і я тебе сто років. Сідай, поговоримо.
Молодик широко всміхнувся.
– У мене квиток в інший клас.
– Байдуже, – прихильно сказала Френкі. – Я оплачу за тебе різницю.
– Мою джентльменську гідність обурює сама думка про це. Як я можу дозволити леді платити за мене?
– Здається, ми зараз лише на це й придатні, – відказала вона.
– Я сам оплачу різницю, – героїчно заявив Боббі, коли у дверях з’явилася кремезна фігура контролера.