Ні. Все нормально. – Та він втомився, підйом для новачків був таки складним, сніг ще не посходив і місцями лежав на стежці.
Ми вже майже прийшли, он за тим поворотом у нас буде привал. І обід. Не знаю, як ви, але я чомусь страшенно хочу їсти, як тільки потрапляю в гори. – Я піднялась першою і завмерла в захваті розглядаючи краєвид, що відкривався перед очима. Сонце відбивалось в озері, і ліниво гладило смереки, поволі охоплюючи чорні стовбури дерев, зелений мох на камінні і сірий сніг,який ще лежав кучками. Я повернулась до Соломатіна. Соломатін стояв з широко відкритими очима, піднятими бровами і наморщеним лобом. Я посміхнулась при вигляді такого щирого здивування. Хто уміє дивуватись, той любить життя. Він посмішку мою помітив і тут же обличчя його набуло відчужений вираз.
Тут гарно.
Коли добавити ще їжу, стане ще краще. Робимо привал. Треба знайти більш менш рівне місце. Біля озера не можливо сісти, дуже кам’яниста місцевість. О, тут здається те,що треба. – Я скинула рюкзак і почала влаштовувати привал. Соломатін теж скинув рюкзак і просто сів на повалений стовбур смереки. А я дістала любовно приготовані бутерброди з чаєм і простягнула Соломатіну інший взяла собі. Від смачних ароматів, рот відразу наповнився слиною.
Смачного.
Дякую. Вам також. – Соломатін вгризся в бутерброд, і з насолодою заплющив очі жуючи. Я ще хвилину подивилась на те як він їв і відкусила свій. Смакотище. Говорити ми почали тільки тоді, коли відчуття голоду трохи відпустило .
В горах здається час іде по іншому і плин життя сповільнюється. – Соломатін піднявся і зробив декілька кроків в сторону озера.
До озера ми не зможемо спуститись, каміння слизьке і це може бути небезпечно. Але я обіцяю є ще дуже багато місць, які я вам обов’язково маю показати. І якщо ви захочете ми можемо сюди повернутись .
Добре. – З задумливим виразом обличчя відповів він.
Повертаємось?
Як скажете.
Тоді у нас попереду спуск. Як вам враження?
Холодно і гарно.
А запах? Свіжості і лісу?
Чую.
Вам тут подобається? В розумінні в нашому краю? – Не здалася я, на такі змістовні відповіді.
Нормально. – Він помовчав, а потім запитав. – Ганна Василівна, чому ви зі мною спілкуєтесь після роботи? – При такому запитанні, я оглянулась на нього. Соломатін, стояв трохи вище за мене і я закинула голову, щоб заглянути йому в очі. Байдужий вираз обличчя, немов би поцікавився так просто, холодний погляд сірих очей. Чомусь при такому виразі очей, я злякалась, що забираю час у такої зайнятої людини такими дурницями. Він не посміхався, неначе зовсім не умів це робити.
Дмитро Олексійович, мені поки що важко дається з вами співпраця. Але мені цікаво з вами тому намагаюсь про вас більше дізнатись. Ну і звичайно я корисна людина і дуже люблю цю землю. Тому я кровно зацікавлена, щоб і вам тут сподобалось. Адже, те що подобається не руйнують. І якщо я заручусь вашою підтримкою, то це буде шанс щось змінити на краще, там профінансувати дорогу, чи допомогти з організацією нового маршруту.
Ясно. – Що йому було ясно, я вже якось не захотіла вияснити.
Додому я повернулась досить пізно. Тепер спати і завтра на роботу. На наступні тижні мене тільки і вистачало на те, щоб дістатись додому, прийняти душ і поспати. Дмитро Олексійович нищівно ганяв усіх. І його працездатність вражала. Уявлення не мала ,де він брав енергію, але запас не закінчувався. Саме важче це розпочати. Це як потяг, якого спочатку неможливо здвинути, а потім коли він набирає швидкості неможливо спинити. От ми й намагались здвинути потяг. Колись коли моя компанія зробила різкий ріст вгору і я же не справлялась одна. Мені пощастило поряд мене виявилась людина, яка дала мудру пораду. Поряд тебе має бути п’ять адекватних, розумних людей, щоб ти могла делегувати повноваження і мати час на життя. Порадою я вразилась, до пошуку потрібних людей підійшла відповідально, в поступово сонце вияснилось.
Весняний фестиваль вдався. Навіть погода виділила нам декілька теплих днів. Повітря було сповнене ароматом землі і пахощами першоцвітів. Гостей було дуже багато, змагання були в самому розпалі, пригощали різноманітними стравами і напоями. Я стояла в самому центрі юрби довкола лунав сміх, пісні, музика, запах їжі, щасливий вереск дітей. Я його скоріше відчула, ніж побачила. Він йшов ціле направлено , впевнено і натовп розступався. Скуйовджене волосся, помітна щетина, круги під очима, джинси, футболка і погляд, який пробирав до самого серця. У жінки, що йшла поряд нього розірвався пакет і він зупинився допомогти її.
Щаслива ти дитинко, любиш його.
Що? – Я перевела погляд, біля мене стояла баба Параска і дивилась на мене таким спокійним всерозуміючим поглядом.
Я кажу, що всі бачать, як ти дбаєш про нього, йому поталанило, що його любить така жінка,як ти. – По хитрому, вона підморгнула мені і відійшла.
Привіт! – Пролунав над головою знайомий голос. І я перевела погляд на нього, якось розсіяно моргаючи.
Привіт. Я вас не чекала так рано.
Вийшло швидше закінчити справи.
Але я рада, вас бачити. Як вам наше свято?
Мило.
Ми три тижні готувались і невже тільки мило? – Добавила я вголос суворих ноток.
Ну, тоді ще людно і голосно.
З вами все ясно. – Я підійшла до палатки з кавою і замовила дві чашки. Одну з яких простягнула Дмитрові Олексійовичу, в іншій палатці я взяла два тістечка.
Це смачно. Так, що не дивіться ви на нього так, як воно вам борг винне. – Я розсіяно їла тістечко і спостерігала за Соломатіним. Слова баби Параски ніяк не йшли з голови.
Все гаразд? Ви якась не така.
Так. Все нормально. Просто я згадала , що дещо ще забула взяти, мені потрібно на декілька хвилин відійти. – І я швиденько прошмигнула повз нього і гурт людей, аж поки не відійшла до своєї машини. Сіла. Потерла лице.
Що означає, то я його люблю? Я не можу його любити. Роби що хочеш тільки не панікуй. Так, давай ще раз, не можна ж любити людину і нічого про це не підозрювати. Так. От і добре. А те, що дбаю про нього то ще не любов. Так? Так. Тоді все, подумаю про це іншим разом. А зараз свято, час на нього повертатись . Все йду.
Дмитро Олексійович, як зазвичай стояв сам і розглядав клоуна на ходулях. Як клоун ходив було і для мене загадкою, а він ще й ловко жонглював м’ячиками. Місцеві косились на Дмитра Олексійовича і теж старанно робили вигляд, що його тут не має. Да, він не сильно їм подобався, але їм будь який чужак не сподобається. Два шрами через праву щоку, звісно не прикрашали Соломатіна, але контрольним вистрілом був прискіпливий погляд і вічно хмурий вигляд.
Чому ви мене так розглядаєте?
Думаю, а чи вмієте ви посміхатись? – Він перевів погляд на клоуна, я вже думала, що він не відповість, та він запитав.
А чому ви весь час посміхаєтесь?
Життя я люблю. І свято. І переконана, що краще жити весело. – Він хотів ще щось додати та, передумав.
Ви домовились про зустріч з турагенством?
Так, на післязавтра у Львові.
Чому у Львові?
Бо там знаходиться їхнє представництво.
Коли виїжджаємо?
Зустріч на 15.00 . То ж виїдемо післязавтра зранку.
Добре. Я повернуся в готель. – Чи то сказав, чи спитав він.
Я трішки пізніше також під’їду.
Вихідні відзначались хорошою погодою і припливом бажаючих відпочити. На високогір’ях лежав ще сніг, та на низовині достигали перші овочі. Ніколи не забуду,як мене це перший раз зачарувало, коли я побачила Карпати. Я обожнюю цю можливість за один день побувати в різних кліматичних зонах, ще й запах, коли гори змішуються з хмарами і пахне свіжістю. Я тут живу вже десять років, та звикнутись все одно не можу. Я чую річку, гори відгул долини і ніяк не можу намилуватись усім багатством природи довкола.