– Ну що ж, Гаррі, треба прийняти запросини твого приятеля, – вмішався в розмову інженер.
– Добре, Джеку, – згодився Гаррі, – за тиждень ми побачимось на забаві.
– Гарно, значить, прийдеш! – кликнув Джек Ріян. – Прощавай, Гаррі, кланяюся вам, пане Стар! Тішуся, що побачився з вами й можу про це сказати товаришам. Вас ніхто досі не забув!
– І я нікого не забув! – відповів інженер.
– Дякую вам в імени всіх!
– Прощавай, Джеку! – сказав Гаррі, ще раз стискаючи руку приятеля.
Джек Ріян, затягнувши знов перервану пісню, зник незабаром у темряві.
За чверть години Джемс Стар і Гаррі, спустившись по останній драбині, вступили в саму глибінь шахти. З платформи, що творила дно шахти, розходилися в усі сторони галереї, якими добувано останні верстви вугілля, що находилося колись в копальні. Були вони викувані в верствах пісковика, а піддержували їх грубезні підпори з дерева або кам’яні стіни із каменя, взятого з сусідніх шахт. Оті підпори піддержували тепер землю, це є грубезні верстви ґрунту, що вкривали колись вугілля. Непроглядима темрява царювала в отих коридорах, освітлених колись лампочками шахтарів та електрикою, якою в останніх роках почато освітлювати копальні. Під темним склепінням не скрипіли вже вагончики, наладовані вугіллям, котячись по шинах, не стукотіли вентилятори, не відзивалися голоси шахтарів, іржання коней та мулів, стукіт джаґанів та вибухи, що долітали сюди з усіх кінців копальні.
– Може, спічнете трохи, пане Стар? – спитав Гаррі.
– Ні, приятелю, я бажав би якнайскорше побачити старого Симона.
– Отже, ходіть за мною, пане Стар. Я піду вперед, хоч не сумніваюся, що ви потрапили б самі й не заблукали би серед отих галерей.
– Розуміється, я добре тямлю ще план цілої шахти.
Гаррі підняв високо лампу, щоби посвітити йдучому за ним інженерови, і вступив у високу галерею, що своїм склепінням нагадувала церковний звід. Та не вспіли вони пройти й п’ятдесят кроків, як великанський камінь покотився згори і упав недалеко від ніг Джемса Стара.
– Обережно, пане Стар! – кликнув Гаррі, беручи інженера за руку.
– Це камінь, Гаррі! Мабуть, старе склепіння починає вже обсуватися.
– Пане Стар, мені здається, що цей камінь кинула рука чоловіка...
– Рука чоловіка?.. – кликнув інженер. – Що ти хочеш цим сказати?
– Нічого, нічого... Може, це так мені здавалося, пане Стар, – відповів якось ніяково Гаррі, а очі свої так і вп’ялив у непроглядиму темінь, немов бажаючи проникнути її й доглянути, що там у ній скривається. – Ходім дальше. Не тривожтеся, візьміть мене за руку й можете сміло йти.
– Ходімо, Гаррі!
І пішли дальше, а Гаррі час до часу розглядався, повертаючи в усі сторони блідаве світло своєї лампи.
– А далеко ще? – спитав інженер.
– Найдальше за десять хвилин будемо на місці.
– Гарно.
– А все ж таки мені дивно, – заговорив напів до себе Гаррі. – Це мені вперше лучилося! І чому цей камінь упав саме тоді, як ми переходили?..
– Випадок, що порадиш, Гаррі.
– Випадок? – повторив Гаррі, хитаючи головою. – Так... так... випадок!..
Нараз Гаррі спинився, наслухуючи.
– Що таке, Гаррі? – спитав інженер.
– Мені здавалося, що хтось йде за нами, – відповів Гаррі, а потім скоро додав: – Ні, це, мабуть, мені тільки прочулося. Ходім, пане Стар. Держіться добре мене, нехай вам здається, що спираєтесь на палицю.
– Гарна палиця, Гаррі! – відповів інженер. – Та з тебе таки дійсно добра підпора.
І вони мовчки пішли дальше. Гаррі очевидячки був якийсь не свій. Раз-у-раз оглядався та наслухував, немовби бажав зловити який-небудь звук, чи доглянути хоч би маленький промінчик якого світла. Та довкола була темнота і царила безперервна тиша.
V.В десять хвилин опісля Джемс Стар і Гаррі Форд вийшли з головної галереї.
Молодий гірняк та інженер увійшли в велику прогалину, якщо можна так назвати широку й темну площу. Та зовсім темною вона не була; доходило до неї дещо світла із сусідньої шахти, яка зачиналася в стороні горішніх галерей. Тією то дорогою допроваджувано свіже повітря до шахти Дошар. Розуміється, небагато того свіжого повітря та світла доходило тут у глибину.
Симон Форд вже десять років прожив із своєю родиною в отому підземеллі, саме там, де колись знаходилися великанські машини, що механічно добували вугілля з шахти.
Старий наставник називав не раз своє оригінальне житло «котеджем»[17]. Маючи деяке майно, яке придбав у своєму трудящому житті, міг Симон Форд проживати серед зелені й сонячного проміння в якому-небудь місті. Та ні він, ні його рідня не хотіли покидати копальні, в якій стільки літ щасливо прожили і яка стала для них цілим світом. Дійсно, старий наставник не міг розлучитися із отим «котеджем», що його збудував собі в глибині шотландської горбовини. Крім инших приємностей та користей, міг бути тут безпечний від непроханих гостей, в першій мірі від збірника податків.
17
Котеджем називають англійці підміські вілли, щось в роді дач на Україні. (Пр. перекл.).