– Ту околицю дійсно можна назвати вітчиною Роб Роя, – сказав Джемс Стар. – Тут суддя Ніколь Жарві, гідний син свого батька-диякона, був спійманий міліцією графа Леннокса. Отут, на тому місці, він повис на своїх таки штанах, які, на щастя, пошиті були зі звичайного шотландського сукна, а не з французького, міцного і легкого. Недалеко від джерел Фарса ще й тепер видко брід, який він перейшов, рятуючись від вояків князя Монтроза. Коли б він знав був темні підземелля нашої копальні, міг би був не лякатись ніяких переслідувань. Як бачите, мої приятелі, в тій околиці куди не ступиш, то доторкнешся споминів минувшини, якими одушевлявся Вальтер Скотт, коли описував чудовими віршами воєнні діла клану Мак-Грегора.
– Все те дуже гарне, пане Стар, – відповів Джек Ріян. – Та якщо правда, що Ніколь Жарві повис на своїх штанах, то як же вірити старій пословиці: «Ніхто не спіймає шотландця за штани!»?
– Твоя правда, Джеку! – відповів сміючись Джемс Стар. – Та це доказує тільки, що того дня суддя був одягнений не так, як одягалися його предки!
– Мабуть, так воно й було, пане Стар, – сказав Джек.
Повозка, переїхавши крутими берегами потоку, опустилася в долину, в якій не росло ні одно дерево, тільки де-не-де видніли купки ріняків. Дорога вела до гостиниці Штронахлекера на березі озера Катрайн.
В маленькій пристані гойдався пароплав, що мав назву «Роб Рой». Наші прогулянковці зайняли на ньому місця, і він відчалив від берега.
Озеро Катрайн має тільки десять миль довжини, а широке на дві милі. Над берегами видніли подекуди гори.
– Це озеро доволі влучно називають довгою голкою, – сказав Джемс Стар. – Кажуть також, що воно ніколи не замерзає, та я цього не знаю. Та не треба забувати, що воно колись було ареною подвигів чарівниці озера. Я певний, що коли б наш приятель Джек приглянувся гарненько до плеса озера, то побачив би у воді тінь красуні Олени Дуґлас.
– Чому ні, пане Стар? – сказав Джек Ріян. – Чому не можна побачити тої гарненької жіночки в озері Катрайн так, як духів у копальні в озері Малкольм?
В тій хвилині озвалися звуки національного шотландського інструменту «bag pipe» на переді покладу «Роб Роя». Гірняк, одягнений в народний стрій, співав під звуки інструменту. Пісня гірняка була проста, тиха, наївна. Можна було сказати, що ота простенька мелодія складається з пошуму вітру, журчання води та шелесту листя шотландських гір...
Джек Ріян був захоплений отим співом. Він знав ту пісню шотландських озер і почав підтягати своїм звучним голосом арію, в якій скривалися давні казки та легенди одвічних шотландських гір.
Була третя година пополудні. Західні береги озера Катрайн, менше гористі, видніли на овиді. У віддалі півмилі видко було вузький басейн, в якого глибині «Роб Рой» мав висадити наше товариство, що прямувало до Стірлінгу через Каллендер. Неллі була майже знеможена із-за такої кількости щораз то нових вражень. Вона тільки повторяла: «Господи! Господи!» – кожного разу, як тільки перед її очима виринала нова картина. Їй треба було дати кілька годин спочинку, хоч би тому, щоби закріпилися в ній спомини отої краси природи, яку вона бачила.
В тій хвилині Гаррі знов взяв її за руку і, поглядаючи на неї зворушений, сказав:
– Неллі, ми незабаром вернемось у наше темне підземелля! Чи не будеш жаліти того всього, що ти отут бачила в променях ясного сонця?
– Ні, Гаррі! – відповіла дівчина. – Я тямитиму те все, однак радо поверну назад до нашої копальні.
– Неллі, – говорив дальше Гаррі, даремно стараючись здержати своє зворушення, – чи ти хочеш стати моєю дружиною?
– Хочу, Гаррі, – відповіла Неллі, дивлячись на нього своїми ясними очима. – Якщо ти думаєш, що я можу виповнити твоє життя...
Неллі не докінчила ще своїх слів, коли тут сталося щось загадкового. Пароплав «Роб Рой» півмилі від берега затрясся сильно і пристанув. Він ударив передом об дно озера, і корабельні машини не могли рушити його з місця.
А сталося це тому, що озеро Катрайн у своїй східній частині почало опадати так, немовби в його дні утворилася діра, і нею почала протікати вода. За кілька хвилин воно висохло, бо вся вода увійшла в нутро землі.
– Ах, приятелі мої! – крикнув Джемс Стар, якби зрозумів нараз причину цього дивного явища. Нехай Бог хоронить Новий Аберфайль!
XIX.
Того дня роботи йшли звичайним ладом у Новому Аберфайлі. В підземеллі чути було тут і там вибухи динаміту; тут стукали джаґани, розбиваючі верстви вугілля, там скрипіли машини, що порушували свердла в стінах пісковика. В долішніх галереях копальні котилися по шинах вагони, наладовані вугіллям, а автоматичні дзвінки давали знаки робітникам, щоби вступалися їм з дороги. Парові машини працювали з усієї сили, то підіймаючи, то опускаючи вінди, якими вивожувано вугілля на поверхню землі. Електричні сонця ярко освітлювали вугляне місто.