— Ви занадто довірливий, хлопче, — сказав рицар. — Але на цей раз ви не помилилися. Я зустрінусь з вами на світанку біля хреста святої Нареченої. А тепер ходімо.
Незнайомці зникли в темряві з великою поспішністю, яка здалася Дікові підозрілою. В той час, як розбійники приступили до звичайного для них заняття — грабунку забитих, Дік ще раз обійшов навколо садової стіни, щоб поглянути на фасад будинку. Він помітив, що в маленькому віконці на горищі горить світло; це світло, очевидно, було добре видно в задні вікна міського будинку сера Деніела. Дік не сумнівався в тому, що це і був той сигнал, якого так боявся Хокслі, і що незабаром з'являться воїни танстольського рицаря.
Він приклав вухо до землі, і йому здавалося, що від міста доноситься приглушений тупіт копит. Дік повертався на берег, поспішаючи; але робота вже була закінчена; останній забитий був обеззброєний і роздягнений догола, чотири розбійники вже тягли труп у воду, щоб довірити його хвилям моря.
А через декілька хвилин, коли з найближчих провулків Шорбі вилетіли галопом, поспішно шикуючись в бойовий порядок, близько сорока вершників, на околицях будиночка біля моря було вже пусто і панувала мертва тиша.
В той час Дік з своїми людьми вже повернувся в корчму «Козел і волинка», щоб поспати там хоч декілька годин перед призначеним ранковим побаченням.
Розділ III
ХРЕСТ СВЯТОЇ НАРЕЧЕНОЇ
Хрест святої Нареченої стояв недалеко від Шорбі, скраю Танстольського лісу. В цьому місці сходилися дві дороги: одна йшла через ліс з Холівуда, а друга, та, якою минулого літа в паніці втікали рештки розгромленої армії ланкастерців, вела з Райзінгема. Тут обидві дороги зливалися в одну і йшли далі разом через гірку до Шорбі. А трохи вбік від того місця, де вони сходились, здіймався невеликий пагорб, на вершині якого стояв старезний, потемнілий і зруйнований негодою хрест.
Сюди й прибув близько сьомої години ранку Дік. Було холодно, як і раніше; земля переливалась сріблом ранкового інею і здавалась сивою, а на сході пурпуровими і жовтогарячими фарбами починав пробуджуватись день.
Дік присів на східці під хрестом, старанно закутався в свій плащ і уважно оглянув усе навколо. Йому не довелося довго чекати. На дорозі, що вела з Холівуда, з'явився джентльмен в дуже багатих блискучих латах, поверх яких була накинута мантія з найрідкісніших хутер; він їхав кроком на прекрасному коні. За ним, метрів за двадцять, рухався загін вершників, озброєних списами; але вони зупинились, побачивши хрест, а джентльмен в мантії продовжував їхати далі один.
Його забрало було підняте і відкривало владне, сповнене гідності обличчя, якому відповідало багатство його вбрання і зброї. В деякому замішанні Дік підвівся і пішов назустріч своєму полоненому.
— Дякую вам, мілорде, за вашу точність, — сказав він, низько вклоняючись. — Чи не бажає ваша світлість зійти на землю?
— Ви тут самий, юначе? — запитав джентльмен.
— Я не такий наївний, — відповів Дік, — і, якщо вже бути відвертим з вашою світлістю, то ліс по обидва боки від цього хреста переповнений моїми чесними молодцями, що лежать там із зброєю напоготові.
— Ви поступили розумно, — сказав лорд. — Я дуже радий цьому, бо вчора ввечері ви бились так нерозумно, немов якийсь дикий сарацин[10], а не досвідчений християнський воїн. Але не мені висловлювати своє незадоволення: ви ж перемогли мене.
— Я переміг вас, мілорде, лише тому, що ви впали, — сказав Дік у відповідь, — і якщо б мені не допомогли хвилі, я, напевно, загинув би. Ось на моєму тілі ще зовсім свіжі сліди вашого ножа. І зрештою, мілорде, я думаю, що в мене були однакові шанси загинути чи перемогти в цій маленькій сліпій сутичці на березі моря.
— Ви досить скромний, коли так зневажливо ставитесь до своєї перемоги, — зауважив незнайомець.
— О ні, мілорде, я не скромний, — відповів Дік. — У рівній боротьбі я не переміг би вас. Але тепер, коли в світлі перших променів сонця я бачу, який відважний рицар здався мені завдяки долі, темряві й прибою моря і як легко поєдинок міг закінчитись зовсім інакше, особливо для воїна, такого недосвідченого й незграбного, як я, — не дивуйтесь, мілорде, що я трохи збентежений своєю перемогою.
— Мені подобаються ваші слова, — сказав незнайомець. — Ваше ім'я?
— Моє ім'я, якщо вам завгодно знати його, Шелтон, — відповів Дік.
— А мене називають лордом Фоксхемом, — сказав рицар.