Брудно-блакитні шпалери з мармуровими розводами у багатьох місцях повідставали від стін. Книжкові шафи й письмовий стіл виглядають так, наче господар приволік їх зі смітника й забув відремонтувати. Ліжко, охайно застелене клаптиковою шерстяною ковдрою (хоч щось барвисте й затишне!). Одна боковина відвалена (ноги не влізалися) і зрадницьки стирчить з-під ліжка. Червоний з отруйно-зеленими вставками килим, крикливість якого стоптали з роками. Літографії на стінах висять криво і надто вже врізнобій. Вони дуже різні, щоб їх об’єднувала якась єдина тема, надто дешеві, щоб бути витворами мистецтва, й зовсім не підходять до інтер’єру цієї кімнати, щоб її прикрашати. І навряд чи нутрощі такої квартири можна назвати інтер’єром. Колись біла тюль і бордові штори тепер виглядають ганчір’ям, яким затулили вікно у ганчір’яний світ. Розхитані крісла, надбита люстра з одним бра замість трьох, старенький комп із мерехтливим екраном і клавіатурою, в якій бракує клавіш.
Надто вже ти, Добрику, не потрібен сам собі!
Але це з одного боку — з сірого, з реального й тому байдужого для тебе.
А з іншого…
Симфонії слів, дивовижні лабіринти сюжету, теми, що тісно переплітаються, затягуючись у міцний вузол, який потрібно розплутувати до кінця книжки; щось невловиме й надреальне, у що зливаються речення, абзаци, сторінки; щось, що другою глибиною висить над папером, над моніторами з текстом, бігає за твоєю ручкою й сидить на клавіатурі. У це «щось» вплітаєш своє світобачення, свої думки, свої мрії, вплутуєш те, чим живеш, що є насправді, й чого немає, але може бути, й те, чого немає і бути не може. Будуєш, твориш нову історію, новий світ, який, своєю чергою, будує й створює тебе. Незвичайні описи звичайних речей у фентезійних світах твоєї уяви. Химерний візерунок з дивовижних пейзажів, людських, надлюдських і нелюдських переживань, почуттів; напруга несподіванки і щось вічне й однаково незалежне від часу й місця, бо воно вище від того часу і від усіх тих місць, де той час протікає.
Ти не просто пишеш рядок за рядком, а малюєш картини, які кожен бачитиме по-іншому. Які ти сам кожен день бачитимеш у дещо новому світлі. Малюєш світи, в які хочеться вірити. Добре начало, яке повинне завжди перемагати.
Створюючи фентезі, відчуваєш майже на дотик, як твої речення виплітають — немов светр — теплий сонячний настрій; змушують читача повірити, що і з ним можуть статися такі ж дивовижні пригоди, які ти вигадуєш для нього в книжках. Звісно, навряд чи завтра до тебе прийде твій ангел-охоронець во плоті або врятуєш чарівну принцесу-воїна, але, цілком можливо, завтра нарешті познайомишся із чарівною сусідкою чи врятуєш від грабіжників кіносценариста, чи виграєш у лотерею, чи потрапиш на шоу «Острів».
Він точно знав, що його твори пробуджують у людей бажання зробити щось добре іншим, а ті інші повинні перейнятися цим бажанням далі, і світ таки вдосконалиться ще на якусь дрібку.
Клуб шанувальників його творчості налічував тисячі вдячних читачів. Це була одна із найбільших і найорганізованіших тусовок чотиримільйонного Леополіса. Але ніхто з його прихильників жодного разу не бачив автора своїх улюблених білих фентезі, ніхто не знав, як виглядає цей письменник, де живе, чим живе…
Добрик не хотів (навіть соромився), щоб люди, з якими він постійно стикається у повсякденному житті (крім тих, з ким безпосередньо працює), знали, що то власне він — той знаменитий фентезист, автор старомодних казок про красунь і чаклунів. Навіщо розчаровувати людей? Нехай і далі не відають, що він живе у маленькій квартирі цього недородженого будинку, що йому часто бракує грошей на нормальну їжу, що в нього немає дівчини (прекрасної, вірної, доброї)… і що взагалі її ніколи у нього не було.
Тож хай так і буде. Нехай живе легенда. Адже суспільство здебільшого й тримається на легендах про своїх визначних людей.
Головне, що ти живеш і пишеш, пишеш і живеш. Ці два процеси настільки тісно переплелися, що інколи важко збагнути, де закінчується твоє реальне існування й починається вигадане твоїх героїв. Межа між чужим для тебе світом, в якому живеш, і світом вигаданим, який описуєш, часто здається ілюзорною, непомітною. Ти більше там, у казках, ніж тут, у Леополісі. Але ця межа існує — непохитна й залізна, непробивна й нездоланна, бо іншого світу, вигаданого, просто немає!
Проте останнім часом дедалі менше зауважуєш, що в реальному житті невдачі стали твоїми постійними супутниками. Можливо, це тому, що через вигаданий світ (такий потрібний багатьом) перестаєш опиратися світові наявному? Дозволяєш утоптувати себе в багнюку, вдаючи, що не помічаєш цього, бо це надто гидко й примітивно для твого сприйняття, адже ти твориш прекрасне, й багнюка на твоєму одязі — дрібничка, не варта уваги.