— Один факт, — зауважив Боббі.
— Я нагадав Дейлу про барменшу в барі, з нею поговорив Голлівуд, і це була досить велика зачіпка, яка йому дуже допомогла. Тож не розмовляй зі мною в такому тоні.
Боббі Дюлак удає, що розкаюється:
— Вибач, Томе. Здається, я й справді трохи погарячкував і перегнув палицю.
Проте подумав він зовсім інше: Ти пропрацював на кілька років більше за мене та зробив Дейлу невеличку підказку, і що з того? Усе одно я кращий коп, ніж тобі судилось коли-небудь бути. Де ж твій героїзм був учора ввечері?
О 23 : 15 минулої ночі Арманд Сент-Пір, на прізвисько Шнобель, разом зі своїми друзяками-мотоциклістами з Грізної П’ятірки звернули з Нейлгауз-роу, щоб увірватися до відділку й учинити напад на трьох чергових, які відпрацьовували вісімнадцятигодинну зміну. Вони вимагали подробиці розслідування справи, яка їх найбільше цікавила: «Що тут, в біса, відбувається? Що з приводу третьої, я спитав, що з приводу Ірми Френо? Ви її вже знайшли? Агов, клоуни, ви тут хоча б щось робите, чи лише дим у стелю пускаєте? Чи, може, вам потрібна допомога? — репетував Шнобель. — То найміть нас, і ми покажемо, як потрібно працювати». Здоровань, на прізвисько Мишеня, підійшов упритул до Боббі Дюлака, упершись своїм черевом у накачаний прес, і прямував далі, аж доки не припер офіцера до шафи з картотекою. Від нього сильно тхнуло пивом і марихуаною. Здоровань якось дивно запитав, чи Боббі знайомий із працями джентльмена на ім’я Жак Дерріда. Коли Боббі відповів, що ніколи не чув про такого, Мишеня крикнув: «Тоді все зрозуміло», — і відступив трохи вбік, щоб глянути на імена, написані на дошці. Через півгодини Шнобель, Мишеня та їхня компанія, нічого не довідавшись, незадоволені, але втихомирені, поїхали геть.
Після цього Дейл Ґілбертсон сказав, що йому треба піти додому, щоб виспатись, а Том мав залишитись про всяк випадок. Зазвичай обоє чоловіків знаходили причину, щоб не залишатись на чергуванні. Боббі сказав шефу, що також залишиться, без проблем. Тож ось чому ми застали їх у відділку так рано-вранці.
— Дай мені, — просить Дюлак.
Лунд бере газету, крутить і повертає її так, щоб Боббі зміг побачити заголовок статті: «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО ФРЕНЧ-ЛЕНДІНҐУ», текст займає три колонки у верхній лівій частині першої сторінки. Щоб відділити інформацію від решти, колонки видрукувані на блідо-голубому фоні в чорній рамці. Під заголовком дрібнішими буквами йде напис: «Поліція не може знайти вбивцю-психа». Нижче, під підзаголовком, видруковано ще дрібнішим шрифтом стрічку, в якій зазначено: «Стаття Венделла Ґріна, за підтримки редакції».
— Рибак, — каже Боббі. — Твій дружок уже почав задовбувати. Рибак, Рибак, Рибак. Навіть якби я раптом перетворився на п’ятдесятифунтову горилу і почав стрибати будинками, мене можна було б назвати Кінґ-Конґом? — Лунд опускає газету й посміхається.
Боббі мовчить.
— Гаразд, це був поганий приклад. А якщо я, скажімо, обчистив кілька банків, мене можна назвати Джоном Діллінджером?
— Ну, — посмішка Лунда розтягується ще ширше. — Кажуть, у Діллінджера був такий величезний член, що його заспиртували в Смітсонівському інституті. Тож…
— Прочитай мені перше речення, — попросив Боббі.
Том Лунд опускає очі й починає читати:
— «Оскільки поліції Френч Лендінґа не вдається знайти хоча б якісь зачіпки у викритті подвійного вбивці й маніяка, якого прозвали Рибаком, похмурі примари страху, відчаю і підозрілості розгулюють вулицями цього маленького містечка, а звідти поширюються далі, на фермерські господарства й села у всій окрузі Френч, переходять навіть на округ Кулі».
— Тільки цього нам бракувало, — перебив його Боббі. — О Бо-же! — миттю перетинає кімнату й нахиляється над плечем Лунда.
Читаючи першу сторінку «Вісника», він ставить руку на руків’я свого «Ґлока», неначе хоче продірявити цю статтю тут і зараз.
— «Наші традиції довіри й добросусідства, наша звичка виражати теплоту і ніжність стосовно інших (Венделл Ґрін висловлювався, мов божевільний), щодня пожираються руйнівними атаками жахних емоцій. Страх, відчай і підозрілість пагубно впливають на душу великих і малих громад, налаштовують сусіда проти сусіда, перетворюють ввічливість на посміховисько.
Двоє дітей жорстоко вбито, а їхні рештки частково з’їдено. Тепер зникла третя дитина. Восьмирічна Емі Сент-Пір і семирічний Джонні Іркенхем стали жертвою нападу чудовиська в людській подобі. Вони вже ніколи не пізнають радості дорослого і навіть підліткового віку. Їхні нещасні батьки ніколи не пізнають радості, яку могли б дістати колись від своїх онуків. Батьки друзів Емі та Джонні, як і всі інші, тримають своїх дітей удома. У результаті літні екскурсії та заплановані програми для дітей було скасовано практично в кожному містечку та й у всіх населених пунктах округу Френч.