Що спершу впадало в око — навколо стало більше нормальних будинків, старі яранги зникли, а подекуди навіть сяяли ліхтарі на стовпах. Лилєкей, мимоволі прискорюючись, подолала кількасот метрів від дороги й побачила попереду свій дім. Він не змінився, тільки ніби припав до землі, й тепер вона добре розуміла, якою халупою він насправді був — і не вагон, і не яранга, так — жилий сарай. Вони з мамою колись добре заплатили за цей будиночок, і тоді він здавався їм великим та міцним.
Та це точно був він, серце не підманути — воно співало, танцювало й прагнуло якомога швидше зайти досередини. Перекинувши в руці набридлу сумку, Лилєкей відчинила двері й зайшла до єдиної кімнати. Там усе було трохи інакше — біля глухої стіни стояв стіл, на ньому телевізор, проте огнище було на старому місці й мало той самий вигляд, що й завжди.
От тільки біля нього стояла дівчина років двадцяти п’яти й смажила, судячи із запаху, кав-кав на нерп’ячім жирі. Дівчина застигла з переляку й мовчки дивилася на ту, що увійшла. Лилєкей ще раз озирнулася навколо, поставила сумку на підлогу й привіталася:
— Амин єттик![13]
— Здрастуй, — нарешті відповіла дівчина, голос в неї був високий, наче в дитини. А може, вона просто злякалася. Лилєкей вирішила перервати мовчанку й пояснити причину своєї появи під цим дахом:
— Я… тут живу.
Вийшло так собі, та перш ніж вона продовжила, дівчина перевернула одну з перепічок і спитала:
— Ти — Ліля?
— Лилєкей, — поправила її володарка однієї картатої сумки й двох довідок. — А ти?
— Я — Лєна… Лєна. Юри дочка.
Оце вже було весело — у цьому будинку тепер жила її молодша сестра, як вони називають, двоюрідна. Значить, дружина Юри тоді зникла з експедицією, а дитина… Дитина ось вона — готує їжу на огнищі, яке Лилєкей власноруч викладала, і мовчить, чогось вичікуючи.
Лилєкей зняла остогидлу сіру фуфайку, сіла біля вогню. Лєна так само мовчки поклала перед нею скибину юколи, додала гарячу кав-кав і пішла до шафи, яку Лилєкей спочатку не помітила. Повернулася й простягнула велику кухлянку:
— Це татова. Він говорив, що ти прийдеш. Він… помер. П’ять… Чотири роки тому. Діабет був.
— Мучився? — поставила Лилєкей зустрічне запитання, бо це було важливо.
— Так, лежав довго. Тут лежав, ми з Русланом переїхали, щоб за ним доглядати.
— Чого не написав мені?
— Ніхто не знав, куди писати. Але він сказав, ти обов’язково прийдеш. Він тут лежить (Лєна хитнула головою на захід — у тій стороні було кладовище). І мама твоя теж.
Лилєкей спитала, чи не з’являвся тут її брат — ні, не з’являвся, доїла рибу й відчула, що зараз прямо тут засне. Лєна все зрозуміла й показала їй у куток будинку, праворуч від столу. Там раніше був лежак Омрина, а тепер стояв диван зі спинкою. Лилєкей важко підвелася, дошкандибала до нього, вляглася й відрубилася так швидко, наче три доби без перерви наздоганяла план із пошиття комірів.
7
Вона прокинулася в темряві від того, що поруч хтось був. Весь досвід життя по той бік КПП доводив, що особистий простір — чи не єдине, що в тебе є, і його треба захищати. Ще не розуміючи, де вона, Лилєкей підібрала ноги й підхопилася. Навколо було темно, тільки телевізор випромінював сіре світло, на тлі якого хтось сидів навпочіпки, за крок від її ліжка.
Потім щось клацнуло, загорівся ліхтар, його тримав у руках молодий чоловік у військовій формі, який сидів напроти. Перша її реакція була — що я накоїла? Чому по мене знову прийшли? Чоловік придивився і спитав:
— Ти хто?
— Я — Лилєкей, — відповіла вона. — Це — мій дім.
— Ааа, — зрозумів той, підвівся, усміхнувся і сказав: — Тихо-тихо, я — Руслан.
Ось воно що, це — чоловік чи хлопець цієї Лєни, вона в себе вдома, лягла з дороги, а тут повернувся теперішній господар будинку. Трохи заспокоїлася, спустила ноги на підлогу — телевізор працював без звуку, Лєна спала на колишньому маминому ліжку, а Руслан тихесенько присів на шкури біля вогнища й поставив ліхтар на стіл так, щоби він світив у протилежний від дівчини бік.
Лилєкей витерла обличчя, підійшла й усілася напроти нього.
— Ранок уже? — спитала пошепки, дивлячись на Руслана. Той ствердно кивнув головою, схоже, він не був чукчею — етєл чи евен, десь так. Він зняв кітель (Лилєкей навіть у сутінках бачила, що пошито так собі, злий начальник за такі неохайні накладні кишені міг би й на мороз поставити) і лишився в тільнику.
Знявши з вогнища пательню, він поставив її між ними та жестом запросив Лилєкей до сніданку. Кришка пательні трохи брязнула, у темряві зашурхотіла Лєна — прокинулася.
— Русик, — сказала вона сонним голосом, — до нас Ліля приїхала. Пам’ятаєш, Юра говорив?
— Та зрозумів-зрозумів, спи поки. — Руслан спробував угамувати дівчину, але вона вже підхопилася, увімкнула світло, вимкнула телевізор, швидко закинула до вогнища дров і поставила чайник.
— Руслан екскурсії водить… Туристів, на Гудим. Уночі повертаються, — пояснила вона ранкову появу чоловіка, так, по-жіночому, про всяк випадок, аби хтось раптом собі чого зайвого не подумав.
— Служиш? — спитала Лилєкей, дивлячись на кітель.
— Раніше служив, тепер тури вожу, — пояснив він і запропонував ще риби. Що ж, можна й риби. Вона нічого не зрозуміла про туристів, але поки не перепитувала.
Лєна заварила чаю, сказала, що їй треба в магазин — мають привезти молоко, — і пішла. А вони вдвох сіли пити чай. Руслан закурив, помовчав, потім підійшов до дивана, на якому вона спала, розкрив його й витягнув звідти якийсь важкий пакунок. Повернувся за стіл, посунув порожню пательню й розгорнув шкіру, обвиту мотузкою, — там були дві банки із золотим піском, станковий рюкзак, розібраний карабін з табличкою на приклáді та великий ніж з костяною ручкою.
— Ох, — побожно видихнула Лилєкей, і вперше за довгий час в очах самі собою з’явилися сльози, а руки затремтіли.
— Ось… твоє, — сказав Руслан, знову всміхаючись, а вона стисла пальці, аби вгамувати їх, мовчала й дивилася на свої речі. От тепер вона справді була вдома.
8
Як виявилось, Юра потім викупив у знайомого міліціонера її ніж, а гвинтівку з піском знайшов та переховав у будинку. Він багато разів розповідав дочці з зятем історію Лілі, наказував чекати її повернення, тому Руслан був у курсі всіх тодішніх подій. Він розповідав, а Лилєкей мовчки відщипувала від перепічки та слухала.
Головне — тоді вона б усе одно не встигла: літак, на який міліція посадила двох студентів, злетів, ще коли вона тільки прямувала до летовища. Отже, це його вона тоді побачила над затокою. Друге — Аслама попередили про всяк випадок, от він і побіг до прикордонників. Один з них її й підстрелив, бо мав таку команду — її вважали дуже небезпечною.
Ти диви, стільки чоловіків зі зброєю боялися однієї жінки. Лилєкей мимоволі всміхнулася й на правах господині засипала до кружки більше чаю. Руслан тим часом продовжував — про всі ці події Юра дізнався на допиті в начальника, той усе намагався знайти гвинтівку, але дядько мовчав. Сусіди по бараку тоді таки настукали про нічну гостю, тому Юру звільнили з військкомату, але хоч не посадили.
Він переїхав сюди, у Тавайваам, де доглядав за мамою Лилєкей. Золота Юра не чіпав, хоча отримував малесеньку пенсію за інвалідністю. Іноді щось перекладав ученим, з якими їздив в експедиції, та з дерев’яною ногою багато по тундрах не наїздиш.
Свою частку мама теж не хотіла брати, все казала, що дочка повернеться і перейде в Америку, там золото їй знадобиться. Дивно, звідки вона здогадалася про ту Америку. Мама, мама… Лилєкей раптом фізично відчула біль — вона ж була впевнена, що піску тій вистачить на нормальне життя, а он як воно вийшло…
Двері відчинилися, впустивши всередину Лєну та холод. Дівчина підбігла до багаття, смішно пританцьовуючи — під курткою в неї була банка молока, вона тримала її обома руками, наче дитинча в животі, і Лилєкей подумала, що вона їм тут заважатиме, їм би жити собі спокійно, добра наживати, діточок виробляти, а тут заявилася стара дурепа зі своїми привидами за плечима.