Повз шлагбаум сунув вагон. У дверях, звісивши босі ноги, сиділи діти. Над ними, спершись на дошку, стояв Михайло Степанюк. До плеча йому тулилася заплакана Ликера. І стільки горя було в її збляклих від сліз, покірних долі очах, що у Максима Гаркуші вогнем запекло в серці. Намацав у кишені валідол, поклав під язик таблетку. Коли трохи попустило, побачив: ешелон з переселенцями, набираючи швидкість, гуркотів по рейках у ніч…
Розвернув мотоцикла і, петляючи поміж машин і підвід, що збилися вкупу перед шлагбаумом, помчав назад до райкому. Поліщука знайшов у кабінеті, за робочим столом.
— Що ж це ми робимо, Дмитре?!
Секретар одірвав од паперів очі.
— Що саме?
— Плодимо ворогів Радянської влади!
— А точніше?
— Ти Михайла Степанюка пам'ятаєш?
— Якщо чесно, то ні…
— Того, що перед людьми покаявся. Еней у нього під хатою сидів… Це коли ми «яструбків» ховали. Братська могила, мітинг…
— Щось таке пригадується… — Поліщук підвівся, вийшов з-за столу. — Сідай, батьку. Заспокойся і розкажи, що там сталося…
— Він дітей рятував… Їх у нього троє… Не міг він виказати… А вони його у бандпосібники. Ті, хто свідомо допомагав бандитам, — то вороги, може, з ними так і треба. А Степанюк не ворог, у тому, що переховувались у нього під хатою бандити, сам зізнався, перед людьми покаявся… Хто ж тепер нам повірить, коли ми такого Степанюка у Сибір?!
Дмитро Поліщук сів на стілець, що стояв поруч.
— Що тобі сказати, батьку? Сам мучуся тим питанням, сам собі відповісти не знаю як. Десь, відчуваю, пробуксовує шестерня, а де, збагнути не можу…
— На фронті було важко, а тут ще важче.
— На фронті, батьку, легше було. Там усе ясно — он він, ворог. Береш гвинтівку й ідеш в атаку. — Поліщук нервово хруснув пальцями. — Поки живий був Сталін, у політиці ніби все стабільно було, а тепер Маленков, Булганін… Щодень нові вказівки. Сьогодні одне вимагають, завтра інше… Чув, безпеку знову прибрав до рук Берія.
— Певне, знову загвинчуватимуть гайки.
— Уже крутять… Старі кадри повертаються на керівні посади в системі безпеки… Ще одна влада в державі… Кілька днів тому приїхав з Києва новий міністр, генерал Мешік[37]. Виступив перед активом… Я спробував було запитати у нього, хотів пояснити, невчасно, мовляв, затіяли це «переселення». Підпілля розгромлено. Люди, втягнуті націоналістами, поступово виходять із лісу, саме життя переконує їх, на чиєму боці правда, а тут виселяємо цілі хутори… — Дмитро Поліщук замовк. Вочевидь, те, що він почув від генерал-лейтенанта Мешіка, йому і згадувати було неприємно, не те що переповідати. Та Максим Гаркуша все і так зрозумів. Підвівся й мовчки пішов до дверей.
— Ти куди, батьку?
— Піду позичати у сірка очі… Соромно мені, Дмитре… Соромно людям в очі дивитися.
У п'ятницю біля розп'яття, де був поштовий сховок, Лемко, Ліщина і Максим затримали бігунця від 135-го. Вийшов із лісу і, озираючись, чи нема кого на дорозі, поклав у сховок під дерев'яним Ісусом штахет. Хлопчину зв'язали й заховали в гущавині. Ледве встигли залягти у кущах, як на дорозі, з боку Калинівки, з'явилася Стефа. Підійшла, роззирнулась і, не помітивши нічого підозрілого, відхилила облупленого Ісуса. У сховку було порожньо, проте це її не стурбувало. Присіла на краю рівчака, що облямовував ліс, мабуть, думаючи, що бігунець від 135-го запізнюється. Чекала довго, та зрештою терпець їй урвався. Певне, дуже вже кортіло швидше побачитись із Туром, і вона вирішила прискорити перебіг подій: піти на постій до 135-го і власноручно забрати грипса.
37
Мешік Павло Якович (1910–1953) один з керівників органів державної безпеки СРСР, генерал-лейтенант (26.5.1943), лауреат Сталінської премії (1951). З 1939 р. помічник начальника Слідчої частини НКВС. З квітня 1943 р. по грудень 1945 р. — заступник начальника Головного управління контррозвідки (СМЕРШ), одночасно в 1944-45 р. заступник командувача 1-м Українським фронтом.
16.3.1953 Л.П. Берія призначив Мешіка міністром внутрішніх справ України. Після падіння Берії 30.6.1953 арештований. Спеціальним судовим засіданням Верховного суду СРСР засуджений 23.12.1953 до страти. Розстріляний.
29 травня 2000 року, розглянувши звернення родичів засуджених Спеціальним Судовим Засіданням Верховного Суду СРСР з проханням про реабілітацію, Військова колегія Верховного Суду РФ винесла Ухвалу № бн-00164/2000, в якій, зокрема, говориться:
«Оцінюючи дії Деканозова, Мешіка і Влодзимирського, Військова колегія прийшла до висновку, що будучи відповідальними посадовими особами в органах держбезпеки і внутрішніх справ держави, вони хоч і виконували розпорядження Берії, Кобулова, Меркулова, але і самі систематично зловживали владою, що виражалося в арешті невинних людей, фальсифікації матеріалів кримінальних справ, застосуванні тортур, тобто вчинили дії при наявності особливо обтяжуючих обставин у вигляді незаконного позбавлення волі і загибелі багатьох громадян. Тому в скоєному Деканозовим, Мешіком, Влодзимирським суд вбачає склад злочину, передбаченого ст. 193 — 17"б» КК РРФСР (в редакції 1926 року). У відповідності зі ст. 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 травня 1947 року «Про скасування смертної кари», і з урахуванням перекваліфікації дій названих засуджених на ст. 193 — 17"б» КК РРФСР, кожного з них вважати засудженими до 25 років позбавлення волі.»