Федір Крайніченко… Коли розповів про останню їхню зустріч, про ту розмову, що відбулася на балконі замку Торнау, генерал попросив докладно написати про Федора. Він виклав усе, що знав, а от про те, що Федір — киянин, написати забув. Треба буде перевідати його сім'ю. У нього, здається, син… Яка то буде радість довідатися, що батько живий.
— Скажіть-но, Василю, — звернувся до свого супутника. — Як розшукати у Києві родину одного мого товариша? Хочу синові передати вісточку від батька.
— Це просто. Треба звернутися до адресного бюро, і вам дадуть адресу, — сказав лейтенант Бойко, проте в очах його майнула інша думка. Андрій помітив це і спитав:
— Мабуть, самому мені поки що не варто тим клопотатися?
— Чому? Можна… Однак краще про це сказати генералові. Знаєте, закони конспірації інколи вимагають од нас…
— Та я розумію…
Андрій мав намір спитати і про Марту, але почувши таку пораду, передумав. Не буде ж він розповідати генералові про дівчину, якій хотілося б написати листа.
Пригадалось, як того останнього перед вильотом дня інструктор Джоні тягав його по ресторанах, показуючи «красиве життя», аби знав, який рай чекає на нього після повернення. Тоді випадком в гаштеті[33] «Красуні Ірми» вони зустріли Марту. «Андре-е! — Вона вся засвітилася. — Я думала, ви… Ми всі так чекали від вас листа. Віллі сказав: якщо він не написав, значить, його немає серед живих. Він вас любить, Андре…» — «А ви?» — вихопилося в Андрія. Вона зашарілася. Дивилась на нього так, ніби боялась, що він, як і з'явився, несподівано зникне, й вона не встигне сказати йому щось дуже важливе. Тут із своїми дурними балачками устряв п'яний Джоні. Тому Андрій не мав змоги повідомити їй, що відлітає з Мюнхена назавжди…
Високі дубові двері Міністерства державної безпеки прочинились без звуку. Мурованими сходами підійшли до столика чергового. Бойко показав перепустку. Далі ліфтом піднялися на третій поверх до приймальні. Капітан, який сидів за столом, заставленим телефонами, підвівся і прочинив перед ними двері кабінету.
— Заходьте, на вас чекають.
— Люблю точних людей, — посміхнувся генерал Семеняка. Вийшов з-за столу, потиснув прибулим руки і запросив сідати. Крім генерала, в кабінеті було ще двоє людей у цивільному.
— Знайомтесь, Андрію Максимовичу, старший лейтенант Ліщинський і майор Ковальов. Чекаємо ще на одного товариша, але він поки що в дорозі. — Генерал поглянув на годинника. — Я запросив вас, товариші, щоб порадитися. Ситуація, що склалася з боївкою Тура, відкриває перед нами ряд оперативних можливостей, і насамперед можливість радіогри. Не гаючи часу, треба виходити в ефір, слід переконати мюнхенський радіоцентр і штаб-квартиру на Цеппелінштрасе, що боївка діє згідно з їх настановами. Чи згодні ви, товаришу Гаркуша, допомогти нам у цій справі?
— Згоден… Проте є обставини, які необхідно врахувати. Перше. Про події на хуторі Дідова Буда рано чи пізно стане відомо людям з навколишніх сіл, а через них і 135-му. Може статися, що вони мають радіозв'язок з Мюнхеном. Мене як радиста мали вести до Леміша, але це не значить, що радиста не має 135-й. Друге. Панотець Феоктист вже, певне, прочув, що двоє з боївки опинились у ваших руках.
— Це не зовсім так, — зауважив генерал. — Він знає, що двоє живі, але де вони, йому невідомо. Може, у нас, а може, й ні.
— Я до того, що коли найближчим часом Тур не подасть про себе звістки, піп, а особливо його Стефа, яка є зв'язковою 135-го, вважатимуть, що органи безпеки заарештували його.
— Зауваження слушні, — погодився генерал. — Ваші міркування, товариші?
— Важко не погодитись, — мовив той, кого називали майором, — Ховатимуть трьох, а було п'ятеро, і піп про те добре знає.
— А може, когось послати до попа? — запитав Бойко.
— Коли не врахувати зауважень товариша Гаркуші, така гра недовго триватиме, — сказав старший лейтенант Ліщинський.