Прочинилися двері, до кабінету ввійшов кремезний сивий чоловік. Семеняка підвівся і рушив йому назустріч.
— Як доїхали, Максиме Івановичу?
— Дякую, без пригод.
Вони потисли один одному руки, і генерал показав на Андрія.
— Не впізнаєте?
— Ану, дай-но я на тебе ближче погляну, — Прибулий сперся руками на приставний столик і якусь мить пильно вивчав Андрія, потім, радо посміхнувшись, сказав: — Він!.. Покажи-но праву руку? Там має бути номер 99633.
Андрій підкотив рукав сорочки.
— Так і є. Здоров будь! Бачу, ти таки догріб до берега! Батальйонний комісар, керівник бойової спілки військовополонених у Баварії, Максим Іванов обійняв Андрія, мов сина. Потім довго тис йому руку.
— Твій номер мені запам'ятався ще коли через майора Краєва ми посилали тебе до ревіру[34] довідатися, хто був зв'язковим у Карпенка. А потім суд над Кутасовим і ті печатки, які ти поставив на спині іуди. Все те важко забути… До того ж у нас з тобою дуже схожі номери. — Максим Іванович показав свій на правиці. Андрій прочитав уголос:
— 99603. А я ваш забув, — зізнався щиро.
— Бачиш, а Краєв пам'ятає, — сказав Іванов. — Листа прислав.
— Федір?! Вам листа?..
Семеняка подав Андрієві листа.
— Прочитайте…
Андрій з цікавістю почав читати. Це був лист, якого Федір Крайніченко послав через Франсуа Дервіля до радянського посольства в Парижі. В ньому справді згадувався номер 99603. Андрій читав скупі рядки й відчував, як кричить між ними зболена душа людини, яка опинилася в тяжкій біді. У нього зайшлося серце. Розумів, що кабінет заступника міністра державної безпеки не місце для сентиментів, але не стримався, спитав генерала:
— Виходить, ви вже мали цього листа, коли читали мою сповідь?
— Так, мали… Мали і цей планшет з паперами…
— Планшет Кьоніга! — ледве не скрикнув Андрій.
— Матеріали, які ми знайшли в цьому планшеті, важко переоцінити… Сідайте, Максиме Івановичу, треба порадитись щодо майора Крайніченка. Людина з відчаю стукає у наші двері… Чи можна такій вірити?
— Я думаю, можна, — сказав Андрій і вилаяв себе за те, що вихопимся із своєю думкою першим.
— Не поспішайте, — . м'яко промовив генерал. — Є кілька моментів, кілька неясностей… Чому, приміром, потрапивши в полон, Крайніченко назвався Краєвим? Що змусило відмовитись од власного прізвища?
— На це питання, здається, я можу відповісти, — сказав Максим Іванов. — Ще в Моосбурзі, коли формувалася наша БСВ[35], він назван мені своє справжнє прізвище і пояснив, що не хоче, аби німці довідалися про те, що його батька було репресовано. Почнуть, мовляв, лізти з пропозиціями співробітництва, а він того не хотів… Не хотів бути зрадником. І там, в Моосбурзі, і потім, в Дахау, він не раз доводив, що не здатний на зраду…
— Це правда, — підтвердив Андрій.
— А як же тоді розуміти появу його націоналістичної, наскрізь антирадянської книжки? — Семеняка дістав з папки невеличку синеньку книжечку і подав її Іванову. Той надів окуляри і уважно прочитав першу сторінку, далі погортав і поклав на стіл.
— Цього я пояснити не можу…
— А що скажете ви, Андрію Максимовичу?
Андрій узяв до рук книжку, почав читати.
— Ні, товаришу генерал, це не він писав… Та він і слів таких ніколи не вживав… «в опінії», «репрезентанта» або ось це — «широкозакроєне підпілля». Так говорять тільки західники, а Федір Крайніченко — киянин, учитель з університетською освітою. В нього зовсім інша мова. Ні, це хтось написав, а поставили його прізвище. Він же казав, що Керк тим своїм психологічним експериментом прагне накинути йому на шию зашморг. Збирається настановити його директором націоналістичного видавництва.
— Бачу, Андрію Максимовичу, ви за нього стіною, — посміхнувся Семеняка. — Але нам помилятися не можна… Уявіть собі, що все те підставне, тобто все інспіроване, а ми повіримо….