— Там, у Моосбурзі, в Дахау… — трохи навіть з притиском почав Максим Іванович Іванов. — Не всі були герої, але й зрадників по пальцях перелічити можна. Пройшовши те пекло, люди виходили з нього чисті й загартовані. Особисто я вірю майору Краєву… Крайніченку. Я переконаний — він чесна людина.
— Відверто кажучи, я теж схиляюся до такої думки, однак я не маю права вірити на слово навіть чесним людям. Мій службовий обов'язок перевірити і лише на підставі перевірених фактів приймати рішення. Ми тут радились і дійшли висновку: на його лист треба відповісти. Було б добре, якби листа написали ви, Максиме Івановичу. Він посилається на ваш авторитет, називає ваш табірний номер, як пароль. Одержавши листа за вашим підписом, він зрозуміє, що ви дали йому необхідні рекомендації, пам’ятаєте, він просить про них. Таке листування дасть нам час для перевірки, а коли переконаємось, що майор Крайніченко діє як патріот, діє від себе, а не з наказу американської розвідки, тоді пошукаємо інших, більш певних каналів зв'язку. В листі треба якось дати зрозуміти, що Андрій Максимович його прохання виконав. Це ще більше утвердить Крайніченка на думці, що його зусилля не марні й ми певною мірою зацікавлені в тих можливостях, які відкриваються перед ним і в середовищі верховодів ОУН і по лінії Сі-ай-сі.
— Я готовий написати такого листа хоч зараз! — гаряче відгукнувся на пропозицію Семеняки Максим Іванович. Генерал дістав кілька аркушів чистого паперу і поклав їх разом з ручкою перед Івановим.
— Пишіть.
— Куди?
— В Париж, на ім'я Франсуа Дервіля.
— На жаль, я не маю його адреси.
— Пишіть, — сказав Андрій. — Франсуа Дервіль. Набережна Сени, 173. Округ Сен-Луї. Париж. Франція…
Хорст Торнау зупинив свій «кадилак» на перевалі, біля колонади, збудованої на честь римського імператора Августа.
— Колись цей величний пам'ятник, — сказав він, запрошуючи Юту оглянути руїни, — мав гучну назву «Альпійський трофей». Гай Октавій Август[36], як твердять письменники тих часів, був великим будівельником: отримавши від попередника Рим цегляний, залишив нащадкам — мармуровий. У четвертому віці Клавдіан писав, що небо не бачить на землі нічого більш величного, ніж Рим Августа Октавія, нічий погляд не може сягнути ширини Риму, ніякий розум не може усвідомити його краси…
— Хорсті, ти говориш, як поет…
— Це все тому, що поруч зі мною ти.
Вони зійшли на невисокий цоколь і зупинилися, вражені красою моря. Очам відкрилася панорама затоки й міста, що розкинулося на її березі.
— Оце і є Князівство Монако, одна з найменших держав світу, — пояснював своїй супутниці Хорст тоном бувалого мандрівника. — Отой палац на високій скелі — резиденція князя, далі за портом, по той бік затоки, — Монте-Карло. Будинок казино складений з туфу і оздоблений амурчиками та оголеними жінками з рожевого мармуру. Коли я переховувався тут від ганьби і катівень гестапо, я обійшов це князівство за півдня. Палац, ботанічний сад, Океанографічний музей, казино і кладовище самогубців, музей Наполеона і собор…
— Тобі, мабуть, не цікаво буде ходити по цих місцях знову?
— Навпаки. Сьогодні я бачу все ніби іншими очима. Господи, який я був тоді наївний… То тільки інстинкт самозахисту штовхав мене на авантюри, і він же виводив живим з найвідчайдушнішого глупства.
— А до собору з Гізелою хто тебе штовхнув? Скажеш, теж інстинкт?
— Навіть не уявляєш, як точно ти висловила те, що в мене на серці. Я не кохав її ніколи… То була моя помилка. — Він замовк, задивився на хребет Мон-Ажелю.
— Ти засмутився, коханий, пробач…
— Мій сум, як ті хмари над морем, бачиш, вони тануть, щезають на очах. Усі проблеми, що ятрять нам душі, залишмо тут, біля «Альпійського трофея». До моря візьмемо з собою лише радість, адже це наша весільна подорож.
— Я кохаю тебе, Хорсті… — вона пригорнулася до нього й завмерла. — 3 кожним днем усе більше кохаю…
Він обійняв її й почав цілувати.
— Зажди, там хтось під'їхав, — Юта показала на дорогу.
— Певне, наші ангели-охоронці, — невдоволено промовив Хорст.
— Не схоже. Наших охоронців я чомусь не бачу від самого кордону. Блакитна «іспано-сюїза», така колись була у Гізели, — сказала Юта й пошкодувала: Хорст змінився з лиця й рішуче підійшов до краю.
Внизу, поруч з їхнім «кадилаком», паркувалася машина, справді схожа на ту, якою колись вони з Гізелою скористалися, щоб залишити пекельний Мюнхен. «Невже Гізела вирішила переслідувати їх? Вирішила своєю присутністю нагадати, що вони не мають права на кохання ні перед законом, ні перед богом!» Однак хвилювання були передчасні. З блакитної «іспано-сюїзи» вийшли зовсім інші люди. Жінка була мініатюрна, тоненька і граційна в рухах. За нею йшов чорнявий, атлетичної статури чоловік. Вони роззирнулися довкола й рушили сходами вгору, туди, де стояли Хорст і Юта.
36
Гай Октавій Август (лат. Gaius Iulius Caesar Augustus, 63 р. до н.е. — 14 р. н.е.) — римський політичний діяч, засновник принципату, Великий понтифік з 12 року до н.е., Батько вітчизни з 2 року до н. е. Онучатий племінник Цезаря, усиновлений ним за заповітом. В часи правління Августа було завершено підкорення Іспанії (27–19 рр. до н.е.). Піренейський півострів і Галія увійшли в систему римських провінцій. Біля підніжжя Альп Октавіан Август спорудив пам'ятники своїм перемогам над гірськими племенами; залишки цих величних споруд ще й тепер можна бачити в Сузі і Аості.