— … Два місяці примусової праці на каменоломні, — прорекла міс, не повертаючи голови.
— За що? — вирвалося в Андрія. — Я не вчинив ніякого злочину. Ви повинні відпустити мене додому! Це свавілля! За що? — у хлопця зірвався голос.
Перекладачка поглянула на нього якимось дивним поглядом. Він не міг зрозуміти, чого в її очах більше — презирства, жалю чи звичайної жіночої цікавості. А перекладачка думала саме про ранковий візит підполковника із «Сі-Ай-Сі», що заїздив з приводу цього юнака і ще двох: німця і француза. «Нам треба, щоб ви їх запакували кудись місяців на два». — «Можна і на більше», — улесливо всміхався суддя. «Ні, два-три місяці, вистачить».
— Дякуй богові, що тебе судять тільки за грабіж. Ти зняв шкіряне пальто із того німця у лісі? — вона і сама не вірила у те звинувачення.
— Брехня! Я нічого не крав! — крик злетів під чорну дубову стелю і пропав, — вона всмоктала його, мов губка.
Суддя нахилився паї вироком, щось дописав і кинув дівчині декілька в'ялих сліп, неначе и нього заплітався язик від лінощів.
— Ще місяць за образу суду, — переклала тоненька міс.
Злість перехопила хлопцеві подих. Він зірвався з лави підсудних, вхопився руками за поручень, ще мить — і перескочив би в зал до того червоношийого крука, що сидів у кріслі з високою спинкою, не подбавши навіть, щоб з неї зняли націстського орла із свастикою в пазурах.
— Цюрюк! — прогримів над вухом голос поліцая.
— Не робіть дурниць. Ідіть краще самі, бо замість трьох дістанете всі дванадцять, — порадила перекладачка, схиляючись над новою справою.
Підскочили ще двоє поліцаїв, силою відірвали од поручнів, наділи на руки сталеві браслетки.
— Вольфганг Тегарт! — прокричав суддя.
Поліцаї випхали Андрія за двері. Круті, зашиті металевою сіткою сходи, короткий темний коридор, сліпуче весняне сонце, останній удар межи плечі, і арештантський фургон проковтнув хлопця. Клацнули, зачиняючись, залізні двері, і знову небо, розграфлене гратами, впало в душу блакитними клаптями печалі: «Де справедливість, де правда на світі? За що?» Гіркий, болючий спазм стиснув хлопцеві горло, однак злість спалила сльози. «Падлюки! Нема за що ухопитись, то приплели баронову шкірянку. Ні, не в шкірянці справа. Справа в таємниці, яку він забрав з собою на той світ. Це за ті ящики мушу тепер три місяці бити каміння Може, все це надаремно? Сказати — і додому. Ні, Крайніченко наказував мовчати».
Андрій, звичайно, не знав, що справа не тільки в ящиках. Американська розвідка зацікавилась особою Крайніченка. Вже попередня агентурна перевірка прояснила такі деталі його біографії, про які хлопець навіть не догадувався. «Нічого, — думав Андрій. — Ще потерплю три місяці, більше терпів. А далі їм дітись нікуди — відпустять. І поїдеш ти, Андрію, до своєї рідної Калинівки».
Двері арештантського фургона прочинились, і Андрій побачив старого Вольфа. Той ішов спокійно, дивився перед собою з якоюсь суворою гідністю. Вольф піднявся у фургон і, помітивши Андрія, радо всміхнувся.
— Привіт, Андре. Тіснуватий світ, хлопчику.
— Ні, світ великий, тільки ми з вами одними стежками ходимо.
— Правильніше сказати: нас водять, — поправив його Вольф.
— Скільки вам вліпили?
— Два примусової праці на каменоломнях, — зітхнув Тегарт.
— Мені три, я й то не зітхаю.
— Ну, тобі зітхати ще рано: молодий, здоровий…
Знову відчинилися залізні двері фургона.
— О ля-ля… Давні знайомі, — гасконець гірко всміхався. Сонце іскрилося в його великих чорних очах ще довго після того, як його запхали в арештантський фургон. — Привіт коханцям «зеленої міни»[14]. Ну, старина, що я казав? Твоя логіка давно застаріла. Суддя вважає, що свобода шкодить нам, як ліки, коли їх приймати великими дозами. Я йому спробував довести, що він помиляється, і жорстоко заплатив за те, — старий накинув мені ще місяць за образу суду, і всього маю три місяці примусової праці на каменоломнях.