Андрій лежав довго, крихту по крихті збираючи розгублену мужність. Місяць виплив з-за хмари, заглянув через вікно до барака. Бліде, мерехтливе сяйво впало на скарлючені тіла і перетворило їх на привиди. Тепер усе навколо здавалося нереальним, примарним і тому, мабуть, не таким жахливим, як у дійсності.
Хлопець підвівся на лікоть. «98506… 98506…» — молотом била у мозок думка. В першому квадраті немає. Сніп білого світла, що падає на підлогу з другого вікна, — метрів за п'ять од нього. Прочитати номери на смугастих робах важко. Цифри стрибають перед очима, мов чорні метелики. Треба підповзти ближче. Андрій ворухнувся. Шурхіт паперового матраца здався йому громом. Бух, бух, бух — хтось наче йшов, гупаючи ногами. Завмер, прислухався: бух, бух, бух — то стукотіло власне серце. Хлопець вилаяв себе, відповз до краю матраца і встав. Безшумно ступаючи босими ногами, пройшов до другого освітленого квадрата. Але потрібного номера і тут не було. Решта людей лежали в темряві. «Треба почекати, поки повернеться місяць», — майнула думка.
Раптом автоматна черга розколола темряву, мов і норду чорну смолу. Андрій упав на землю, йому здалося — стріляли в нього.
— Ахтунг![9] — донеслося знадвору.
Верескливе слово команди повисло в Андрія над потилицею, як сокира, що ось-ось має зірватися.
— Фоєр![10] — грім автоматів полоснув тишу. Андрій кинувся на своє місце. Затих, дослухаючись, як глухо б'ють об камінь кулі. В бараці заворушились, хтось застогнав. Стрілянина обірвалась. І знову запала тиша. Хвилин через п'ять знадвору почулися кроки. Люди пройшли повз вікно і зупинилися десь недалеко.
— Ахтунг! — заверещав за вікном той же надтріснутий голос.
— Прощайте, товариші! Не забувайте нас!
Андрій не витримав. Скочив на ноги, прилип до вікна.
— Фоєр!
— За Батьківщину!..
Під бетонною стіною падали люди. Кулі ламали їх навпіл і кидали на землю. Автоматні черги прорізали між ними просіки, бились об стіну і з диким гарчанням розлітались на всі боки, шукаючи нової жертви. А на стіні залишалися шматочки білого пилу. В місячнім сяйві вони розростались і пливли над ще теплими тілами, мов дивовижні квіти. Місяці, затулився хмарою. Ніч загорнула розстріляних у чорний саван скорботи і смутку.
Андрій важко опустився на матрац. Сидів, притулившись до стіни, дивився перед собою пустими очима і нічого не бачив. Серце зайшлося кривавицею, ледве ворушилося в грудях.
Скільки він так просидів, не міг би сказати. Хвилину чи може й кілька годин. Думки розбіглися кудись, тільки серце пекло нестерпним болем. Зсунувся на матрац. Ліг, але спати не міг. Сусід, що лежав під стіною, заворушився. Важко видихнув з грудей повітря і поволі, перемагаючи біль, почав повертатися. Андрій чув, як скрегочуть стиснуті зуби, бачив, як важко йому давався кожен рух. Ось він уперся рукою в стіну, відштовхнувся, повертаючись на бік, лицем до Андрія. Те, що колись було обличчям, тепер стало суцільною раною. Навіть дивно було бачити на цьому кривавому місиві живі спокійні очі.
— Води… — очі в'язня заплющились.
Андрій сів, оглянув барак, шукаючи бачок з водою, але його не було. Повернувся сказати про це сусідові і занімів, затулив долонею рота, щоб не скрикнути. Над темним трикутником біліла смужка, а на ній чітко проступав номер. Хлопець протер очі, йому здалося, що він марить. Але коли знову поглянув на білу смужку, побачив ті ж самі цифри — 98506. Нахилився до сусіда, прошепотів над вухом:
— Вам привіт від Краєва.
Очі, великі, сині, виринули із темних провалів і пильно поглянули на Андрія.
— Вам привіт від Краєва, — повторив хлопець.
— Спасибі… — прошепотів Карпенко.
— Краєв велів сказати, що дід — здоровий, просить назвати зв'язкового.
Карпенко мовчав. Сині очі налились мукою. Вони немов магніт притягували до себе Андрія. Від їх німого страждання ставало моторошно. «Чого він мовчить? Може, не вірить мені?» — думав Андрій. Проте Карпенко вірив Андрієві. В штабі Грачова Краєва знав тільки він один. Для решти штабістів пароль був інший. «Дід здоровий…» Виходить, об'єднана рада БСВ діє. А він уже гадав, що все загинуло. Не буде кому і помститися за них… Думки поверталися в голові, немов камінні брили. «Дід просить назвати зв'язкового. Знають, хто продав…»
— Дід здоровий, просить назвати зв'язкового, — знову почув Карпенко.
— Лейтенант Ку-та-сов… Аркадій… Семенович. Запам'ятай…
— Кутасов Аркадій Семенович, — повторив Андрій над вухом Карпенка.
Той кивнув головою і зітхнув так, ніби скинув з плечей важку ношу. Протягом усіх цих довгих днів тортур у гестапівській катівні Моосбурга і тут, в Дахау, Карпенко не мав спокою. Думка про те, що зрадника не знають члени організації і він продовжує свою іудину справу, пекла йому мозок. Можливо, вона й підтримувала життя в напівмертвому тілі капітана Карпенка. Звільнивши від цього таємного болю своє серце, в'язень відчув полегкість. Ніби враз провалився кудись у пахучі весняні трави, в задумливий шепіт верболозу. Тихо плюскоче об човен дніпрова хвиля, а над головою високе синє небо, всипане білим пухом хмарок, і яблуневі заквітчані віти лоскочуть йому чоло, пахнуть сонцем і степом. На високій трипільській кручі стоїть Оксана. Вітер полоще їй косу, обнімає топкий стан. «Іване! Іва-не-е!» — кличе вона і простягає до нього руки. А хвиля несе його все далі і далі. Сонце швидко котиться за гору, за садки вишневі, за хати біленькі. Ось уже тільки краєчок жевріє, ще мить, ще… Темрява.