— Так, Прісцилло…
— Він зустрічався із цією дівчиною досить довго…
— Так.
— Вона вагітна…
— Так.
— Тому він хоче розлучитися…
— Так. Люба Прісцилло, ти все розумієш і мусиш хоробро дивитися цій ситуації в очі…
— Смерть, — пробурмотіла моя сестра, — смерть, смерть, смерть…
— Тримайся, дорогенька.
— Смерть.
— Незабаром ти почуватимешся краще. Тобі пощастило позбутися цього негідника. Чесно. Ми збудуємо для тебе новий світ, пеститимемо тебе, усі допомагатимемо, ось побачиш. Сама казала, що частіше ходитимеш у кіно. Роджер плататиме гроші на твоє утримання, а Меріґолд — стоматолог…
— І, напевно, я зможу коротати час, плетучи малесенькі речі для дитинки!
— Уже краще. Покажи, що ти не втрачаєш віри!
— Бредлі, якби ти знав, як я ненавиджу тебе, ти зрозумів би, як далеко від людської надії я опинилася. Щодо Роджера… я запхала б… розпечену спицю… йому в печінку…
— Прісцилло!
— Я читала про це детектив. Він помер би повільно, у жахливих муках.
— Прошу…
— Ти не розумієшся… на страхах… не дивно, що ти не можеш написати справжню книжку… ти не бачиш… жаху…
— Я знаю жахи, — заперечив я, — але мені відомі й радощі. У житті є приємні сюрпризи, виграші й слава. Ми захистимо тебе, піклуватимемося…
— Хто це «ми»? Ах… у мене немає нікого на цілому світі. Я накладу на себе руки. Так буде найліпше. Усі казатимуть: «Це на краще, що вона себе вбила, їй ліпше бути мертвою». Я ненавиджу тебе, я ненавиджу Крістіан, я ненавиджу себе так сильно, що можу годинами кричати від ненависті й болю, ох, як боляче, ох, Роджере, Роджере, Роджере, як боляче…
Вона повернулася на бік, майже нечутно схлипуючи, губи тремтіли, в очах бриніли сльози. Я ніколи не бачив, щоб хтось так замкнуто страждав.
Я відчув нестримне бажання приспати її — не назавжди, звичайно, — якби хтось міг зробити їй якийсь укол, аби висушити ці жахливі сльози, дати перепочинок її змученій свідомості.
Двері відчинилися, і зайшла Крістіан. Глипнувши на Прісциллу, вона неуважно привіталася зі мною «сковуючим» жестом, який, як на мене, аж сочився інтимністю.
— Що тепер? — рішуче запитала вона в Прісцилли.
— Я щойно розповів їй про Роджера й Меріґолд, — пояснив я.
— О Господи, хіба ти мусив?
Раптом Прісцилла стала спокійно волати. «Спокійно волати» звучить як оксиморон, але я називаю так на диво керовані ритмічні крики, які супроводжувалися такою собі істерикою. Істерика лякає нас, бо вона добровільна і недобровільна водночас. Страшно стає через те, що все здається глядачам умисним, але має свій, як виявляється, невпинний ритм, наче заведена машина. Немає сенсу просити людину в істериці «контролювати себе». «Обравши» істерику, вона вже відмовилася від звичної нам комунікації. Зараз Прісцилла сиділа на ліжку, судомно хапала повітря зі звуком «у-у-у-ух!», потім скрикувала «а-а-ах!», закінчувала якимось клекотливим риданням, потім знову хапала ротом повітря й кричала, а далі — все спочатку. Звуки вона видавала жахливі: болісні та замордовані. За життя я чотири рази бачив жіночу істерику: раз це була моя матір, коли батько вдарив її, раз — вагітна Прісцилла, раз — інша жінка (і про це я волію забути) і тепер — знову Прісцилла. Я повернувся до Крістіан і спантеличено здійняв руки.
До кімнати, вишкіряючись, зайшов Френсіс Марло.
Крістіан сказала:
— Бреде, тобі краще піти, зачекай унизу.
Перший сходовий проліт я минув бігцем, але на другому пригальмував. Поки я дістався до дверей вітальні, де панували відтінки темно-коричневого та індиго, у будинку запала тиша. Я ввійшов до кімнати і стояв там, широко розставивши ноги й важко дихаючи.
З’явилася Крістіан.
— Вона припинила, — зауважив я. — Що ти зробила?
— Дала їй ляпаса.
— Гадаю, я зараз зомлію, — зізнався я, сів на канапу й затулив обличчя долонею.
— Бреде! Ось, хутчіш ковтни бренді…
— Можна мені печива чи чогось такого? Я не їв цілий день. Чи навіть відучора.
Тієї миті я справді почувався млосно: таке враження, що тобі на голову опускають чорний baldacchino[73], який поглинає світло, і ти вже нічого не бачиш. А тепер, коли переді мною з’явилися бренді, хліб, печиво, сир і сливовий пиріг, я зрозумів, що заплачу. Минуло вже чимало років відтоді, коли я востаннє просльозився. Той, хто часто плаче, напевно, навіть не здогадується, яке дивне явище — сльози. Я пригадав, як налякалися в «Книзі джунглів» вовки, побачивши, що Мауглі плаче. Чи то сам Мауглі налякався й думав, що помирає? Вовкам більше відомо про сльози, вони дивляться на них з погордою й легкою відразою. Я тримав келих бренді обома руками, дивився на Крістіан і відчував, як на очах бринить тепла волога. Разом із неминучими відчуттями прийшло вдоволення. Це була перемога. Імовірно, будь-які сльози — це перемога. Чи дорогоцінний дар.