— Кріс, люба. Прошу!
— Бреде, знаєш, у якомусь сенсі ти й досі мій чоловік. Я ніколи не припиняла думати про тебе як про свого чоловіка, врешті-решт ми ж вінчалися в церкві: «Своїм тілом схиляюся перед тобою»[74], — і всі ці релігійні балачки; колись ми мали чисті серця й багато важили одне для одного; ми кохали по-справжньому, чи не так, хіба не кохали?
— Можливо, але…
— Коли все пішло не так, я гадала, що назавжди стану циніком, — я побралася з Евансовими грошима. Ну, хай там що, я здійснила серйозний учинок: не покинула його, він помер, тримаючи мене за руку, бідолашний старий мерзотник. Але тепер я почуваюся так, наче моє минуле зірвалося в прірву. І я повернулася, щоб сказати це тобі, Бреде, переконатися в цьому; тепер ми стали старшими й мудрішими і шкодуємо про те, що накоїли, то чому б нам не спробувати ще раз.
— Кріс, дорогенька, ти несповна розуму, — сказав я, — але я дуже розчулений.
— Оце так, Бреде, ти маєш такий молодечий вигляд. Ти такий свіжий і піднесений, як кішка, у якої народилися кошенята.
— Я вже йду. На все добре.
— Ти не можеш піти, коли ми щойно закріпили нову угоду. Я хотіла сказати тобі це все раніше, але не могла, тому що ти був геть інший, якийсь замкнутий; я наче не могла тебе достеменно роздивитися, але тепер ти тут усім своїм єством, і так само я. Це все дуже серйозно, ми мусимо спробувати ще раз, Бреде, мусимо. Звичайно, тобі не треба вирішувати просто зараз, подумай про все спокійно на дозвіллі; ми зможемо жити там, де ти захочеш, і ти зможеш спокійно працювати далі; ми можемо оселитися в будиночку у Франції чи Італії, де тобі заманеться…
— Кріс…
— Швейцарії.
— Тільки не у Швейцарії. Я ненавиджу гори.
— Ну, тоді…
— Послухай, я мушу…
— Поцілуй мене, Бредлі.
Ніжність змінює жіноче обличчя так, що іноді його не вдається впізнати. Крістіан en tendresse[75] здавалася інакшою: старшою, сміховинно схожою на тварину, усі її риси розтягнулися, мов гумові. Вона була вбрана в бавовняну сукню яскравого оранжево-червоного кольору з глибоким вирізом і мала на шиї золотий ланцюжок. Під свіжим золотом ланцюжка шия здавалася брудною й сухою. Фарбоване волосся блищало, наче звірине хутро. Моя колишня дружина дивилася на мене в прохолодних північно-синіх сутінках своєї кімнати, на її обличчі застигла сором’язлива, благальна, боязка, жалюгідна ніжність, а руки вона простягнула до мене в східному жесті самотності та поваги. Я ступив крок назустріч і обійняв її.
Тієї ж миті я засміявся й так і стояв, сміючись та обіймаючи, але не цілуючи її. За її плечем я бачив зовсім інше щасливе обличчя. Я свідомо обіймав Крістіан і сміявся, а тоді вона теж розреготалася, нахилилася до мене та притулилася чолом до мого плеча.
До кімнати ввійшов Арнольд.
Я повільно відпустив Крістіан, вона глипнула на Арнольда й сміялася далі, але вже якось стомлено й майже задоволено.
— О Господи Боже…
— Я вже йду, — сказав я Арнольдові.
Він увійшов й одразу спокійно сів, наче в якійсь приймальні. Він мав звичний змоклий вигляд (мокрого альбіноса), наче потрапив під дощ: безбарвне волосся масно тьмянішало, обличчя блищало, ніс стирчав, як намащена салом шпилька. Його дуже бліді блакитні очі поблякли аж до білизни й були холодними, наче вода. Перш ніж Арнольд устиг змінити вираз обличчя, я помітив, з якою прикрістю він відреагував на нашу невеличку сцену.
— Ти ж подумаєш про все, Бреде, чи не так, любий?
— Подумаю про що?
— Ох, він такий кумедний, він уже все забув! Я щойно подала Бредлі пропозицію, а він уже забув!
— Крістіан трохи втратила розум, — дуже люб’язно пояснив я Арнольдові. — Я щойно замовив усі ваші книжки.
— Чому? — поцікавився Баффін, набувши свого приязного похмуро-відчуженого вигляду й далі незворушно сидячи на стільці, поки Крістіан, фиркаючи від сміху собі під ніс, кружляла чи дрібними кроками танцювала кімнатою.
— Хочу знову оцінити їх. Мені здалося, що я був до вас дещо несправедливим чи взагалі помилявся.
— Дуже порядно з вашого боку.
— Зовсім ні. Мені хочеться… помиритися з усіма… зараз…
— Хіба сьогодні Різдво? — уїдливо запитав Арнольд.
— Ні, просто… я перечитаю ваші книжки, Арнольде… так і вчиню… смиренно й неупереджено… будь ласка, повірте мені… і, будь ласка, пробачте мені… усі мої… вади і…
— Бред перетворюється на святого.
— З вами все гаразд, Бредлі?
— Лише подивися на нього. Просто якесь перетворення!
— Я мушу йти… на все добре, до зустрічі… і… хай щастить… хай щастить…