Поки мій мозок від роздумів про можливість дзвінка проймало то жаром, то холодом, телефон знову озвався й моє серце знову вибухнуло; це була Рейчел. Розмова наша звучала так:
— Привіт, Бредлі. Це нудна стара я.
— Рейчел… люба… прекрасно… яке щастя… це ви… я страшенно радий…
— Ви ж не могли напитися о такій годині.
— А яка наразі?
— Пів на дванадцяту.
— А я вважав, що близько дев’ятої.
— Вам буде приємно почути, що я не збираюся до вас навідуватися.
— Але я був би щасливий.
— Ні, мушу тримати себе в руках. Це така… негідна поведінка… переслідувати давніх друзів.
— Ми ж друзі, чи не так?
— Так, так, так! Ох, Бредлі, не варто мені починати… Я така рада, що ви там, і намагатимусь не набридати більше. Бредлі, Арнольд навідувався вчора до Крістіан?
— Ні.
— Навідувався, я знаю. Це не має значення. О Господи, не варто мені починати…
— Рейчел…
— Так?
— Як там… як там Джуліан… сьогодні?
— Ох, усе як завжди.
— Вона… часом… не збирається прийти сюди… за своїм «Гамлетом»… Хіба ні?
— Ні. Сьогодні їй не до «Гамлета». Вона зрештою приєдналася до молодої пари, яка копає яму для балачок на дитячому майданчику.
— Що?
— Яму для балачок.
— Ох. Ну, гаразд. Скажіть їй… Ні. Гаразд…
— Бредлі, ви ж… байдуже, що це означає… любите мене?
— Так, звісно.
— Перепрошую, що я така… занудна та плаксива… Дякую, що вислухали… Ще зателефоную… Па.
Я забув Рейчел. Вирішив вийти до міста й придбати подарунок для Джуліан. Я досі почувався слабко та млосно, мене лихоманило. Подумавши про подарунок, я затремтів іще дужче. Купівля подарунків — загальновідомий симптом кохання. Це по-справжньому sine qua non[76]. (Якщо тобі не хочеться дарувати їй подарунків — ти її не кохаєш.) Гадаю, це такий спосіб зворушити кохану.
Відчувши, що вже можу йти нормально, я вийшов із будинку й вирушив до Оксфорд-стрит. Кохання змінювало світ. Воно перетворило просторі крамниці Оксфорд-стрит на виставку подарунків для Джуліан. Я купив шкіряну ташечку, коробочку з носовими хустинками, емальований браслет, вишукану косметичку, пару мереживних рукавичок, набір кулькових ручок, брелок для ключів та три шалики. Потім з’їв сендвіч, повернувся додому, розклав усі подарунки разом із шістьма томами Шекспіра на інкрустованому столику й тумбочці з червоного дерева та взявся їх роздивлятися. Зрозуміло, що мені не вдасться одразу подарувати їй усе, це було б дивно. Але я можу дарувати їй щось тепер, а щось пізніше; а тим часом це все було її і все було тут. Я зав’язав довкола шиї один із шаликів, і від фізичного бажання мені запаморочилося в голові. Я стояв на даху найвищого будинку й хотів кинутися вниз, я палав живцем і мало не непритомнів, усе боліло, боліло!
Задзвонив телефон. Я, хитаючись, дістався до нього та прохрипів щось у слухавку.
— Ох, Бреде. Це Кріс.
— Ох… Кріс… привіт, дорогенька.
— Я рада, що й сьогодні залишаюся «Кріс».
— Сьогодні… так…
— Ти подумав над моєю пропозицією?
— Якою пропозицією?
— Оце так, Бредлі, ти знущаєшся. Послухай, можна я прийду до тебе просто зараз?
— Ні.
— Чому?
— Ми тут граємо в бридж.
— Але ти не вмієш грати в бридж.
— За тридцять чи скільки там років твоєї відсутності я навчився. Я ж мусив якось коротати час.
— Бреде, коли я зможу побачити тебе? Це досить терміново.
— Я прийду побачитися з Прісциллою… сьогодні ввечері… можливо…
— Гаразд, я чекатиму. Не забудь прийти.
— Хай Господь благословить тебе, Кріс; хай Господь благословить тебе, люба; хай Господь благословить тебе.
Я сидів у передпокої біля телефона та гладив шалик Джуліан. А що я залишив його собі, хоча він належав їй, виходило, наче вона мені його подарувала. Я сидів і дивився крізь відчинені двері вітальні на вишикувані на столику й тумбочці речі Джуліан. Я дослухався до тиші помешкання посеред лондонського гамору. Час минав. Я чекав. «Слуга твій, я б і думать не посмів робити щось, крім того, що бажаєш; час гаяти, хай навіть би й хотів, для інших справ, крім тих, що вимагаєш»[77].