— Зачекай хвилинку, — попросив я.
Вона мовчала.
— Джуліан, — сказав я, — ти вільна сьогодні ввечері?
Ресторан на верхівці Поштової вежі обертався надзвичайно повільно. Повільно, як годинникова стрілка. Величний образ — час, що затуплює кігті лева[78].
Як швидко рухався він тієї ночі, поки за голівкою моєї коханої стелився Лондон? Чи був він майже нерухомим, зупиненим самою лише думкою? Може, він перетворився на ілюзію руху у світі, де вже не було тривалості? А чи крутився він дзиґою, відлітав вихором до невидимості й пришпилював мене до зовнішньої стіни — наче кошеня, розіп’яте доцентровою силою?
Кохання завжди красномовне в розлуці. Ця тема дозволяє бути відверто меланхолійним, хоча, поза сумнівами, існує біль, який не висловити сповна. Та чи оспівується достатньо присутність коханого? Чи можливо це? У присутності коханого ми, мабуть, завжди тривожимося. Смертні тремтять, коли янголи розважаються. Але цю темну цяточку не можна вважати вадою. Вона прикрашає мить сучасності такою собі люттю й перетворює її на захоплення часом.
Грубо кажучи, того вечора на Поштовій вежі радість засліпила мене. Здавалося, що просто в мене перед очима вибухнули зірки, і я буквально не міг бачити. Дихання стало швидким й утрудненим, але не втратило приємності. Я відчував свідоме вдоволення від можливості по вінця накачати себе киснем. Я весь здригався від слабкого й, можливо, зовні непомітного тремтіння. Руки вібрували, ноги боліли, а коліна перебували в стані, описаному грецькою поетесою. Увесь dérèglement[79] доповнювався запамороченням від того, що я перебував так високо над землею та водночас був пов’язаний із нею. Таке запаморочення завжди стискає не голову, а геніталії.
Усе це звичайні фізичні симптоми. Їх легко можна описати словами. Але як висловити екстаз, у якому перебуває розум, переплітаючись із тілом, відокремлюючись і знову сплітаючись у дикому, проте граціозному танці? З’являється стійке відчуття, що ти нарешті опинився в правильному місці, про яке так довго мріяв, і його захищає кожен промінь у всесвіті. Видіння Бога було б чимось схожим, якби людина була тим, що бачила. (Можливо, саме це насправді і є сенсом Боговидіння?) Від смиренного привілею, що дарує насолоду, ти мало не втрачаєш свідомості, вихоплюючи гострим зором (між вибухами зірок) кожну рисочку справжньої присутності. Зараз я тут, зараз ти тут, зараз ми тут. Побачивши її серед інших, наче богиню, що заблукала серед смертних, ти мало не зомліваєш від цієї таємниці. А коли розумієш, що ці короткі миті — найповніше та найдосконаліше з того, що призначено людським створінням, навіть у порівнянні з сексуальною близькістю, настає радісний спокій.
Усе це разом з іншими відтінками та ступенями насичення блаженства, які взагалі неможливо описати, я відчував, сидячи того вечора в ресторані Поштової вежі поруч із Джуліан. Ми розмовляли, і наше спілкування було таким досконалим, що, згадуючи потім, як усе відбувалося, я міг пояснити це лише телепатичним зв’язком. Сочилися темно-сині вечірні сутінки, але ніч іще не впала на місто. Лондонські силуети, подекуди вже строкаті від жовтого освітлення, сяяли крізь мерехтливу туманну імлу, що розпадалася на частинки. Альберт-холл, Музей науки, Сентер-Пойнт, Лондонський Тауер, Собор святого Павла, Фестівал-холл, Вестмінстерський палац, Меморіал принца Альберта. Дорогоцінні кохані обриси мого власного Єрусалима безупинно з’являлися за любою загадковою голівкою. Лише королівські парки вже прихистили темряву й сяяли чорнильним багрянцем нічних годин і тиші.
Загадкова голівка. Ох, як мучимося ми від невідомості, не в змозі зрозуміти душі інших, і як заспокоює нас привілей залишатися непізнаними для інших. Правду кажучи, тієї ночі я найгостріше відчував ясність Джуліан, її майже цілковиту прозорість. Ту чистоту й незаплямованість юності на противагу самозахисним викрутасам старшого віку. Її чисті очі дивилися на мене, вона була зі мною й зверталася до мене з такою прямотою, якої я в житті не знав. Сказати, що вона не фліртувала, було б недоречно грубо. Ми розмовляли, як розмовляли б янголи: не ніби в дзеркалі, в загадці, але обличчям в обличчя[80]. Та все ж сказати знову, що я грав якусь роль, було б варварством. У мені палала таємниця. Поглядом і думками я пестив Джуліан і володів нею; посміхався у відповідь на її відкритий люб’язний погляд із такою пристрастю й навіть ніжністю, яких вона не бачила; я відчував, що ось-ось упаду на землю, знепритомнівши, можливо, навіть помру від величі того, що знав, а вона — ні.
78
Алюзія на 19-й сонет Шекспіра, який починається словами «О, ненаситний часе, лева кігті затуплюй, все живе винищуй, рви…». Переклад Віктора Марача.