— Бредлі, мені здається, ми гойдаємося.
— Це неможливо. Думаю, вежа й справді трохи гойдається на вітрі. Але сьогодні безвітряна ніч.
— Але тут, нагорі, може бути вітер.
— Гаразд, може. Так, гадаю, вона справді гойдається.
Як я міг знати? Для мене гойдалося все.
Звичайно, я здебільшого лише вдавав, що їм. Випив трохи вина. Алкоголь досі видавався абсолютно недоцільним. Я сп’янів від кохання. Джуліан з апетитом їла та пила, не припиняючи відпускати компліменти стравам. Ми поговорили про краєвид, про її коледж, про її школу, де хворіли на кір, про те, як швидко можна зрозуміти, чи ти поет, чи ти пишеш роман, чи щось для театру. Я ніколи не розмовляв ні з ким із такою легкістю. О, блаженна невагомосте, блаженний космосе.
— Бредлі, мені хотілося б зрозуміти те, про що ви так красномовно оповідали, пояснюючи «Гамлета».
— Забудь про це. Жодна пишномовна теорія щодо Шекспіра не має сенсу; не через те, що він такий божественний, а через те, що він такий земний. У кінцевому підсумку навіть видатне мистецтво — звичайна плутанина.
— То критики просто дурні?
— Щоб розповісти це нам, не потрібна жодна теорія. Варто просто намагатися любити його твори якнайдужче.
— Як ви тепер намагаєтеся полюбити творчість мого батька?
— Це дещо особливе. Я відчуваю, що був несправедливим. Він дуже динамічний і гарно розповідає історію. Історії — це теж мистецтво, розумієш?
— Він пише винахідливо, але все це — мертва буква.
— Молода така — і вже така скупа й черства душею!
— Я молода, мілорде, і правдива[81].
Тієї миті я мало зі стільця не впав. А ще подумав, щойно зміг думати, що, імовірно, її правда. Але цього вечора мені не хотілося навіть промовляти ніяких грубощів. Тоді я вже зрозумів, що вона не залишиться зі мною надовго, і здебільшого міркував, чи зможу поцілувати її на прощання та як саме. У нас не було такої звички, навіть коли вона була дитиною. Коротше кажучи, я її ніколи не цілував. Ніколи. А сьогодні вночі це, можливо, станеться.
— Бредлі, ви не слухаєте.
Вона весь час називала мене на ім’я. А я не міг промовити її імені. Вона була безіменною.
— Вибач, дорогенька, що ти казала?
Я хитро користувався пестливо-зменшувальними іменами. Це не порушувало таємниці. Чи помічала вона щось? Безумовно, ні. А мені було приємно.
— Мені варто почитати Вітґенштайна[82]?
Я хотів поцілувати її в ліфті, коли ми спускатимемося вниз, якщо випаде нагода опинитися в цьому короткочасному любовному гніздечку вдвох. Але про це й мови не могло бути. Не можна, абсолютно не можна видавати свою цікавість. На щастя, Джуліан із властивим молоді чарівним егоїзмом та схильністю до експромтів спокійно й звично повірила, що я випадково вирішив повечеряти в Поштовій вежі та — бо вона випадково зателефонувала — випадково запросив її з собою.
— Ні. Я б не гаяв на це час.
— Гадаєте, я не зрозумію його?
— Так.
— Так, не зрозумію?
— Так. Він забув нас[83].
— Що?
— Чергова цитата. Не зважай.
— Ми сьогодні сиплемо цитатами, хіба ні? З вами я почуваюся так, наче англійська література тушкується в мені й вилазить через вуха. Бачите, яка невишукана метафора! Ох, Бредлі, як чудово, що ми тут. Бредлі, я така щаслива!
— Добре.
Я попросив рахунок. Мені не хотілося руйнувати досконалий вечір навіть тривожними спробами продовжити його. Якщо засиджуєшся в гостях, візит перетворюється на тортури. Мені не хотілося побачити, як Джуліан дивиться на годинник. Вона подивилася на годинник.
— Ох, Боженько, я вже мушу йти.
— Я проведу тебе до станції метро.
У ліфті ми спускалися лише вдвох. Я не поцілував її. Я не запросив її повернутися до мого помешкання. Минаючи Ґудж-стрит, я не торкнувся до неї навіть «випадково». Але вже завагався, чи зможу взагалі з нею попрощатися.
Біля станції Ґудж-стрит я зупинився і, наче мимохіть, притис її до стіни. Я не обіперся двома руками на стіну по обидва боки від її плечей, як мені хотілося б. Вона підвела на мене погляд і всміхнулася, відкидаючи з обличчя левову гриву, так надзвичайно впевнено, так надзвичайно довірливо. Сьогодні вона була вбрана в чорну бавовняну сукню, прикрашену жовтими мандалами, індійську, як мені здається; і скидалася на придворного пажа. Світло ліхтаря падало на її ніжне чесне обличчя, на клиноподібну шию, якої протягом вечері мені так нестримно хотілося торкнутися. Я досі перебував у цілковитій, а тепер іще й болючій нерішучості щодо поцілунку.
81
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір» (дія І, сцена І). Переклад Максима Рильського.
82
Людвіґ Вітґенштайн — австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії та один із найяскравіших мислителів XX століття.
83
Рядок із трагедії Жана Ануя «Антіґона». Повністю він звучить так: «Забудь його, Антіґоно, так само, як він забув нас». Переклад К. Квітницької-Рижакової.