Я казав, що тоді навіть не ревнував. Ревнощі, зрештою, — це лише вправляння чи гра здорового глузду. А моє кохання досі було таким монументально цілісним, що здоровому глузду там не було місця. Він просто стояв осторонь й освітлював своїм смолоскипом той монумент. Поки що він не прогризся досередини. Сталося це лише наступного дня, тобто четвертого дня (зараз я його опишу), коли я став думати, що Джуліан двадцять і вона вільна, наче пташка. Чи наважився я поставити собі ревниві запитання, де вона може бути зараз і чи здогадався про її роман? Так, наважився; у кінцевому підсумку це було неминуче. Тієї миті вона могла бути де завгодно, в обіймах кого завгодно. Безумовно, я мав «знати» це від самого початку, це ж було очевидно. Але, схоже, тоді це не цікавило мене, не стосувалося того святого, яким я був. Я зосередився на Джуліан, наче в якомусь нелокалізованому зв’язку свідомості. А тепер це раптом вразило мене так, наче хтось устромив мені до печінки розпечену спицю. (Де й узялося це жахливе порівняння.)
Ревнощі — страшенно найненавмисніший із наших гріхів. І водночас найогидніший та один із тих, що найлегше пробачити. Правду кажучи, беручи до уваги його непридатність, цей гріх найлегше пробачити. Зевс насміхається з присяг закоханих, але, мабуть, пробачає також гострий біль і злість, породжену цим болем. Якийсь француз[87] сказав, що ревнощі народжуються разом із коханням, але не завжди з ним помирають. Я не впевнений, чи правда це. Я гадав, що кохання є там, де є ревнощі, тож, якщо вони ще з’являються там, де кохання минуло, це лише доводить: не минуло, так тільки здається. (Сподіваюся, це не просто слова.) На деяких стадіях — хоча мій власний випадок підказує, що не на всіх, — кохання вимірюється ревнощами. До того ж ревнощі (і, мабуть, саме це підказало французові його думку) — це пухлина, пухлина в прямому сенсі. Ревнощі — це рак, вони вбивають те, чим живляться, хоча зазвичай нікуди не поспішають. (І через це помирають самі.) А ще, щоб змінити метафору: ревнощі — це любов, це любляча свідомість, люблячий погляд, затьмарений болем, а в найжахливіших формах — спотворений ненавистю.
Найжахливіше те, що здається, наче в тебе безповоротно відібрали та вкрали якусь частину. Тепер, у випадку з Джуліан, я зрозумів це — спочатку неясно, а потім щораз чіткіше. Річ була не лише в тім, що я нестямно бажав того, чого не міг мати. Це ще супроводжувалося тупим і грубим стражданням. Я був приречений бути з нею, навіть якщо вона відкидала мене, хай яким довгим і повільним було б її відчуження, хай як довго воно тривало. Усе одно спокуса бігтиме за нею назирці. Вона без кінця віддаватиметься іншим, тягнучи мене за собою. Я, наче безсоромний кволий домовик, сидітиму в кутках спалень, де вона цілуватиметься й кохатиметься. Вона знатиметься з моїми ворогами, обожнюватиме тих, хто глузував із мене, питиме з уст чужинців презирство до мене. І весь цей час моя невидима душа подорожуватиме за нею й беззвучно плакатиме від болю. Я досяг такого виміру страждання, який отруїть і зруйнує моє буття, наскільки я можу судити, до останнього дня.
Коли ти кохаєш, думка про те, що можна видужати від закоханості, здається (утім, так здається мені) неприйнятною. До того ж не завжди всі одужують. Звісно ж, така заспокійлива банальщина тоді не могла навіть миті проіснувати в моїй запаленій свідомості. Як я вже казав раніше, я знав, що абсолютно приречений. Для мене взагалі не існувало розради, жодного промінчика світла. Проте зараз варто пригадати думку, яка сяйнула пізніше. Зараз, безумовно, і мова не йшла про те, щоб щось писати, щоб «сублімувати» все це (сміховинний вислів). Але залишалося відчуття, що така моя доля, що це… витівки… тієї ж вищої сили. Але, навіть звиваючись під списом, що простромив твою печінку, якщо ти пришпилений тією силою — ти перебуваєш на своєму місці.
Повернімося до менш заплутаних речей: незабаром я таки вирішив, що не можу «втекти». Я не міг податися за місто. Я мусив знову побачити Джуліан, мусив пережити ці жахливі дні та дочекатися побачення в Ковент-Ґардені. Звичайно, я хотів зателефонувати й попросити про зустріч. Але якимось чином мені вдалося здолати цю спокусу. Я не дозволю своєму життю виродитися до божевілля. Краще залишитися з ним наодинці та страждати, ніж занурити все в якийсь хаос, що волає. Моїм єдиним завданням була тиша, нехай навіть тепер геть інша та вкрай невтішна.