Той ранок, який я більше не намагатимусь описувати (лише скажу, що телефонував Гартборн і я одразу поклав слухавку), був у самому розпалі, коли прийшов Френсіс Марло.
Я повернувся до вітальні, а він рушив назирці, уже здивовано витріщившись на мене. Я сів і, важко дихаючи, став терти очі й чоло.
— Що сталося, Бреде?
— Нічого.
— Ти ба, віскі. А я й не знав, що у вас є. Мабуть, ви його вельми добре сховали. Можна мені трохи?
— Так.
— А ви хочете?
— Так.
Френсіс запхав мені в руку склянку.
— Ви захворіли?
— Так.
— Що з вами?
Я випив трохи віскі й мало не вдавився. Почувався надзвичайно хворим і не міг відділити фізичний біль від душевного.
— Бреде, ми чекали на вас цілий вечір.
— Чому? Де?
— Ви казали, що прийдете навідати Прісциллу.
— Ох, Прісциллу. Так.
Я абсолютно й цілковито забув про її існування.
— Ми телефонували.
— Я вечеряв у місті.
— Ви просто забули?
— Так.
— Арнольд теж був там мало не до півночі. Він хотів щось із вами обговорити. І був трохи не в собі.
— Як Прісцилла?
— Здебільшого по-старому. Кріс хоче знати, чи ви не проти електрошокової терапії.
— Ні. Добре.
— Хочете сказати, що не проти? Ви знаєте, що вона руйнує клітини мозку?
— Тоді краще не треба.
— Але, з іншого боку…
— Мені варто побачитися з Прісциллою, — повідомив я, розмірковуючи вголос. Але знав, що просто не можу. Я не мав жодної дрібки моральних сил, які міг би розділити з кимось іншим. У своєму теперішньому стані я не міг з’явитися перед тією бідолашною хижою тужливою свідомістю.
— Прісцилла сказала, що вчинить так, як ви захочете.
Електрошок. Він розчавлює череп. Кажуть, це схоже на постукування по несправному приймачу, щоб він запрацював. Я мушу зібратися. Прісцилла.
— Ми мусимо подумати… детальніше… — промовив я.
— Бреде, що сталося?
— Нічого. Руйнуються клітини мозку.
— Ви захворіли?
— Так.
— На що?
— Закохався.
— Ох, — зітхнув Френсіс. — У кого?
— У Джуліан Баффін.
Я не збирався казати йому. Те, що таки сказав, нагадувало Прісциллу. Я так само жалів себе. І так само відчував, наче мене розчавили до того стану, що все байдуже.
Френсіс відреагував прохолодно. Гадаю, так і треба.
— Ох. Вам дуже зле, я маю на увазі через вашу хворобу?
— Так.
— Ви розповіли їй?
— Не будьте дурником, — заперечив я. — Мені п’ятдесят вісім. Їй двадцять.
— Не думаю, що це вирішальний факт, — зауважив Френсіс. — Кохання не зважає на вік, це всім відомо. Можна мені ще трохи віскі?
— Ви не розумієте, — не погоджувався я. — Я не можу… виявляти такі… почуття… перед цією… юною дівчиною. Це налякає її. І, як я передбачаю… ніякі такі стосунки з нею не можливі…
— Не розумію чому, — сказав Френсіс. — Але чи хороша це ідея — інше питання.
— Не кажіть такого… Це питання моралі та… узагалі всього. Вона просто не може відчувати… до мене… майже старигана… Їй буде огидно… вона просто не захоче мене більше бачити.
— Занадто багато припущень. Щодо моралі, можливо, ваша правда, хоча я не певен. Усе стало зовсім інакшим, особливо в наш час. Але чи задовольнитеся ви таким продовженням і чи зустрічатиметеся з нею, тримаючи язик за зубами?
— Ні, безумовно, ні.
— Тоді гаразд. Перепрошую, що я говорю так, на хлопський розум. Може, вам краще вийти з гри.
— Вочевидь, ви ніколи не закохувалися.
— Насправді закохувався. Навіть страшенно. І… завжди… безнадійно… я ніколи не знав взаємності. Можете не казати мені…
— Я не можу вийти з гри, щойно розпочавши її. Не знаю, що робити. Мені здається, я втрачаю глузд, наче потрапив у сильце.
— Розірвіть його й тікайте. Поїдьте до Іспанії чи ще кудись.
— Не можу. Я побачуся з нею наступної середи. Ми йдемо до опери. О Господи.
— Гадаю, якщо ви хочете страждати, це ваші справи, — сказав Френсіс, знову наливаючи собі віскі, — але якщо ви хочете втекти, я б на вашому місці відкрився їй. Послабили б напругу, і все пішло б як завжди. Це допомагає зціленню. А від таємних роздумів стає ще гірше. Напишіть їй листа. Ви ж письменник, і вам подобається писати.
— Її знудить від нього.
— Ви можете лише легенько натякнути…
— У мовчанні є гідність і сила.
— Мовчанні? — перепитав Френсіс. — Ви вже його порушили.
Підказувало щось мені[88]. Це була правда.
88
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія І, сцена V). Переклад Юрія Андруховича.