Це дивакувате послання я отримав наступного ранку. Ще нещодавно воно збурило б у мені цілий вихор сильних емоцій. Проте кохання так притупляє цікавість до зовнішнього світу, що я читав цього листа з тим самим інтересом, що й рахунок із пральні. Я прочитав його від початку до кінця, а потім відклав і забув. Єдине, що змінилося, — тепер я не міг навідати Прісциллу. Тому пішов до квіткарні й залишив там чек, щоб вони щодня надсилали їй букети.
Не намагатимусь описати, як пережив кілька наступних днів. На такий розпач можна лише натякнути. Я сидів і витріщався на уламки самого себе. Водночас наближалася середа, і збудження зростало жахливим крещендо, і сама лише ідея побути з нею породжувала похмуру радість — демонічну версію радості, яку я відчував на Поштовій вежі. Тоді я ще був невинним. А тепер водночас почувався винуватим і приреченим. І — щоправда, це стосувалося лише мене самого — надзвичайно розлюченим, грубим і жорстоким… Менше з тим: знову бути з нею. У середу.
Безумовно, я підіймав слухавку: а що, як телефонує вона? Кожен дзвінок телефона пронизував електричним струмом. Телефонувала Крістіан. Телефонував Арнольд. Я одразу клав слухавку. Хай думають, що хочуть. Приходили Арнольд і Френсіс та дзвонили у двері, але я бачив їх крізь матове скло дверей і не пускав. Не знаю, чи бачили вони мене, — мені було байдуже. Френсіс залишив записку, у якій розповідав, що Прісциллу лікують електрошоком і, схоже, вона почувається краще. Навідувалася Рейчел, але я заховався. Пізніше вона телефонувала, так і не давши ради емоціям, я відповів коротко й пообіцяв зателефонувати пізніше. Так я коротав час. Кілька разів я брався за листи до Джуліан. «Люба моя Джуліан, нещодавно я встряв у найжахливішу халепу й відчуваю, що мушу звіритися тобі». «Дорога Джуліан, мені шкода, але я мушу поїхати з Лондона й не зможу супроводжувати тебе до опери в середу». «Найдорогоцінніша моя Джуліан, я кохаю тебе, я страждаю, люба моя». Звісно ж, я розірвав їх усі; писав лише для самовираження. Нарешті, коли в пригніченому стані минули століття, настала середа.
Джуліан узяла мене за руку. Я не намагався взяти за руку її, а вона схопила мою й судомно стисла, імовірно несвідомо, просто від збудження. Щойно ввійшовши з вечірніх сутінків, ми прокладали собі шлях серед гучного натовпу людей у блискучо освітленому фойє Королівської опери. Джуліан була вбрана в досить довгу шовкову червону сукню, прикрашену візерунком із синіх тюльпанів у стилі art nouveau[90]. Волосся, яке вона нишком ретельно розчісувала, коли я помітив її, незвично скидалося на шолом — воно м’яко сяяло, наче довгі, дещо тьмяні смуги плаского металу. Обличчя Джуліан було незосередженим, грайливо неуважним і сяяло задоволеною посмішкою. Я відчув моторошно-чарівну муку бажання, наче мене від паху до горла розітнули кинджалом. А ще я почувався наляканим. Я боюся натовпів. Ми зайшли до зали — тепер Джуліан уже тягла мене за собою — і знайшли свої місця посередині партеру. Люди підвелися, щоб пропустити нас. Я ненавиджу це. Ненавиджу театри. Лунало чітке приглушене дзижчання розмов, самовдоволене базікання цивілізованої публіки в передчутті «видовища»: легковажна балаканина марнославних людей. А на тлі вже чулися винятково грізні звуки — налаштовувався оркестр.
Як я ставлюся до музики — інше питання. Правду кажучи, я не позбавлений музичного слуху, хоча краще було б не мати його. Музика може зворушити мене, може збентежити, може терзати. Вона зачіпала мене, наче лиховісне бурмотіння майже зрозумілою мовою, жахливе бурмотіння, коли ти підозрюєш, що бурмочуть щось про тебе. У молодшому віці я навіть навмисно слухав музику, приголомшуючи себе плутаниною емоцій і гадаючи, наче дістаю визначні враження. Справжня насолода від мистецтва — холодний вогонь. Не хочу заперечувати, що існують люди — хоча насправді їх значно менше, ніж можна очікувати після розмов із доморослими експертами, — які дістають чисте й математично обґрунтоване задоволення від цієї мішанини звуків. Усе, що я можу сказати: «музика» для мене — лише можливість дати волю власній фантазії, стрімкий потік гарячих заплутаних емоцій, уся гидота моєї душі, яку можна почути.
Джуліан відпустила мою руку, але тепер сиділа, трохи нахилившись до мене, так, що вся її права рука, від плеча до ліктя, легенько торкалася моєї лівої. Я весь закляк, одержимий цим дотиком. Водночас я дуже обережно підсунув свій лівий черевик до її правого так, щоб вони торкнулися одне одного, але її ступня не відчула жодного тиску. Так таємно посилають слугу, щоб підкупив служницю коханої. Я задихався й надзвичайно коротко та, сподіваюся, нечутно ковтав повітря. Оркестр і далі видавав безладне голосіння божевільних птахів. На тому місці, де мав бути шлунок, я відчував велетенську, завбільшки з оперний театр, порожнину, розірвану посередині чималим рубцем бажання. Я зіщулився від незрозумілого страху — фізичного чи душевного, — і з’явилося передчуття, наче незабаром я вже не контролюватиму себе, а кричатиму, знепритомнію або мене знудить. Плечем я відчував блаженний, легкий і водночас упевнений дотик руки Джуліан. Відчував чистий і гострий запах її шовкової сукні. Обережно, обережно, наче йшлося про шкаралупку яйця, я торкався її черевика.