Спів жіночих голосів — один із найгіркіше-солодких звуків на світі, він найбільше проймає по-людськи, це найзначніший і водночас найбеззмістовніший з усіх звуків; а дует гірший за соло більш ніж удвічі. (Мабуть, найгірші в цьому розумінні голоси хлопчиків, але я не певен.) Дві жінки розмовляли чистими звуками, їхні голоси кружляли, відповідали одне одному, спліталися, створюючи тремку срібну клітку, солодку аж до непристойності. Я не знав, якою мовою вони співають, та й розібрати слова було неможливо, але в словах не було потреби: не слова, а найцінніші дзвінкі монети людської мови розплавилися й перетворилися на чистісіньку пісню, на щось підло й майже згубно розкішне. Поза всілякими сумнівами, вона оплакує неминучу втрату молодого коханця. Милий хлопчик заперечує, але серце його — вільне. І все це змінилося соковитою зливою й водоспадом солодкої муки, що краяла серце. О Господи, це було нестерпно!
Я збагнув, що якось застогнав, коли мій сусід праворуч, якого я щойно вперше помітив, повернувся й витріщився на мене. Тієї ж миті мені здалося, що мій шлунок звідкись ізгори ковзнув донизу, а потім знову швидко вигнувся дугою, і в роті одразу ж з’явився гіркуватий присмак. Я рвучко пробурмотів Джуліан: «Пробач!» — і звівся на рівні. Незграбно заскрипіли крісла, коли шестеро людей у кінці ряду встали, щоб пропустити мене. Я протиснувся повз них, послизнувся на якійсь сходинці, а жахливо безжалісний солодкий звук і досі стискав мої плечі своїми пазурами. Тоді я проштовхався через двері під сяйливим написом «Вихід» й опинився в яскраво освітленому, абсолютно пустому й несподівано тихому фойє. Я пішов швидше. Мене, поза сумнівом, ось-ось мало вивернути.
Вибір місця, де тебе знудить, завжди стосується власної значущості та лише додає до безсоромного жаху, завданого нудотою, і нових болісних відчуттів. Тільки не на килим, не на стіл, не на сукню господині. Я не хотів, щоб мене знудило в межах Королівського оперного театру, і мені це вдалося. Я вискочив на безлюдну вбогу вуличку, де гостро й пряно пахло ранніми сутінками. Колони оперного театру мерехтіли позаду мене блідим золотом і в цьому злиденному місці видавалися галереєю зруйнованого, чи, можливо, вигаданого, чи, можливо, збудованого за допомогою чарів палацу, до якого насправді притискалися зелені й білі галереї чужоземного фруктового базару, що нагадували про італійське Відродження. Я повернув за ріг і наштовхнувся на стрій із близько тисячі персиків, що вишикувалися рядами в коробках за декоративними ґратками. Я обережно вхопився за ґрати однією рукою, нахилився вперед, і мене знудило.
Блювання — химерне відчуття, взагалі sui generis[93]. І особливо шокує те, як мимовільно ваше тіло з неабиякими готовністю й рішучістю вчиняє щось незвичне. Тут не посперечаєшся. Тебе просто «хапає». Блювотні маси так химерно підіймаються, подолавши силу тяжіння, що ще більше здається, наче тебе схопила й трясе якась неземна сила. Я чув, що деякі люди насолоджуються блюванням, і, гадаю, можу собі це уявити, попри те що не поділяю їхніх смаків. Є в цьому якесь відчуття досягнення. Якщо ти не ведеш боротьбу з наказами шлунка, то, напевно, можеш діставати задоволення, відчуваючи себе його безпомічним механізмом. А полегшення після блювання — узагалі окрема пісня.
Я трошки постояв так, нахилившись і роздивляючись те, що накоїв; відчував, що обличчя вологе від сліз і що його прохолодно обвіває вітерець. Пригадалася оболонка страждань, досі припорошена цукром. Неминуча втрата коханого. Раптом я відчув Джуліан. Не можу пояснити цього. Виснажений, переможений, загнаний у кут, змучений, я просто відчув, що вона є. У цьому не було особливої радості чи полегшення, лише абсолютне й категоричне осягнення її суті.
Я помітив, що біля мене хтось стоїть.
— Як ви почуваєтеся, Бредлі? — запитала Джуліан.
Я рушив геть від неї, незграбно намацав носовичок і ретельно витер рота, намагаючись прополоскати його всередині слиною.
Ішов уздовж коридору, що складався із самих лише кліток. Я був у в’язниці, у концентраційному таборі. Там була стіна з прозорих мішків, повних вогняно-червоної моркви. Морквини дивилися на мене, мов глузливі пики, мов мавпячі зади. Я обережно та розмірено дихав і прислухався до свого шлунка, погладжуючи його обома руками. Потім повернув до освітленої галереї та знову проекзаменував шлунок смородом гнилого салату-латуку. Простував далі, переймаючись власним диханням. Лише зараз я відчув порожнечу й слабкість. Відчув, що опинився на краю світу, наче олень, який, не в змозі бігти далі, повертається та схиляє голову перед хортами. Відчув себе Актеоном, проклятим, загнаним і роздертим на шматки[94].
94
Актеон — міфічний мисливець. Одного разу він побачив Артеміду, що купалася з німфами. Розгнівана богиня обернула Актеона на оленя, і його розірвали власні пси. Згідно з Еврипідом, гнів Артеміди викликало вихваляння Актеона, що він кращий мисливець, ніж сама богиня.