Джуліан ішла за мною назирці. Я чув негучну чечітку підборів на липкому хіднику, і все моє тіло осягало її присутність позаду.
— Бредлі, хочете кави? Он там є намет.
— Ні.
— Може, посидимо десь?
— Немає де сісти.
Ми пройшли між двома вантажівками з молочно-білими коробками темних вишень і вийшли під голе небо. Темнішало, ліхтарі вихоплювали огрядні, по-військовому елегантні обриси овочевого ринку, що скидався на склад боєприпасів, убогі казарми вісімнадцятого століття; о цій порі тут було тихо й безрадісно, як у монастирі. Навпроти нас з’явився просторий занедбаний і захаращений візками східний портик церкви, спроектованої Ініґо Джонсом[95], а на другому його кінці тулився намет, запропонований Джуліан. Слабке й мінливе ліхтарне світло, що саме здавалося брудним, вихоплювало товсті колони, кількох працівників базару, які відпочивали, велетенську купу овочевих решток і поламані картонні коробки. Усе це скидалося на невеличке розбите італійське містечко, зображене Хоґартом[96].
Джуліан усілася на базу однієї з колон у темному кінці портика, я вмостився поруч, настільки, наскільки дозволила опуклість колони. Під ногами, під сідницями, за спиною я відчував густу багнюку й бруд Лондона. У конусі тьмяного світла я побачив, як задерлася сукня Джуліан, побачив її димчасто-сині колготки, з-під яких просвічувалася плоть, її черевики, теж сині, до яких я так обачно притискався своїм черевиком.
— Бідолашний Бредлі, — озвалася дівчина.
— Мені шкода.
— Це сталося через музику?
— Ні, через тебе. Вибач.
Ми помовчали, здавалося, цілу вічність. Я зітхнув, обіперся на колону й відчув, як кілька сльозин, які проґавили свій вихід на сцену, тихо, лагідно й повільно забриніли на очах і пролилися. Я роздивлявся сині черевики Джуліан.
— Як «через мене»? — запитала врешті дівчина.
— Я страшенно закоханий у тебе. Але, будь ласка, не переймайся цим.
Джуліан присвиснула. Ні, вона видала не зовсім цей звук. Просто задумливо й розважливо видихнула повітря.
Трохи помовчавши, вона сказала:
— Я десь так і думала.
— Звідки, дідько візьми, ти могла знати? — сказав я, потер обличчя та притис губи до мокрої долоні.
— Я зрозуміла з того, як ви мене поцілували минулого тижня.
— Ох, і справді. Ну, мені шкода. Гадаю, зараз мені краще піти додому. Завтра я поїду з Лондона. Мені дуже прикро, що зіпсував тобі вечір. Сподіваюся, ти пробачиш мою свинську поведінку. Гадаю, ти не забруднила свою чарівну сукню. На добраніч.
Я й справді звівся на рівні. Відчув себе порожнім, легким і здатним пересуватися. Спочатку плоть, потім дух. Я був рушив у бік Генрієтта-стрит.
Джуліан заступила мені дорогу. Я бачив її дуже напружене та ясне обличчя — маску пташки, маску лисиці.
— Бредлі, не йдіть. Ходіть сюди й сядьте знову ще на хвилинку. — Вона поклала долоню на мою руку.
Я відхилився.
— Це не гра для маленьких дівчаток, — сказав я їй.
Ми дивилися в обличчя одне одному.
— Повертайтеся. Прошу.
Я повернувся, знову сів і затулив лице рукою. Потім відчув, що Джуліан намагається протиснутися крізь мою зігнуту руку. Я знову відштовхнув її. Відчув таку рішучість і лють, наче тієї миті ненавидів її та міг навіть убити.
— Бредлі, не… будьте таким… Прошу, поговоріть зі мною.
— Не торкайся мене, — попередив я.
— Гаразд, не буду. Але, будь ласка, поговорімо.
— Немає про що говорити. Я й так учинив те, чого заприсягся собі ніколи не чинити: розповів тобі про свій стан. Мені не слід перебільшувати, гадаю, ти й сама вже збагнула, що все це надзвичайно серйозно. Завтра я зроблю те, що мав зробити ще раніше, — поїду геть. І я не збираюся тішити твоє дівоче марнославство, демонструючи свої почуття.
— Бредлі, послухайте, послухайте-но. Я не вмію пояснювати чи сперечатися, але… Розумієте, ви не можете просто вивалити все це на мене та втекти. Так нечесно. Ви мусите це розуміти.
— Де я, а де чесність, — заперечив. — Я лише хочу вижити. Упевнений, тебе напосідає допитливість, і ти природно намагатимешся задовольнити її. Мабуть, навіть увічливість підказує, що не варто бути таким різким. Але, слово честі, мені начхати на твої почуття й таке інше. Це, напевно, мій найгірший учинок. Та справу зроблено, і немає сенсу затягувати з розтином, хай би яке задоволення ти від цього діставала.
— Ви не хочете розповісти мені про своє кохання?