— Гаразд, зупинимося й поговоримо.
— Що це за місце?
— Ініґо Джонс дає нам черговий шанс.
Минувши скромні ворота й дві запнуті тканиною урни, ми опинилися біля західного кінця церкви, куди дістатися можна було лише із цього боку. Я повернув до стемнілого внутрішнього дворика й вийшов у садок. Доріжка вела до тьмяно освітлених дверей гарненької комори, де знайшли свій останній спочинок Лелі[97], Вічерлі[98], Ґрінлінґ Ґіббонз[99], Арне[100] та Еллен Террі[101]. Це було коричневе й домашнє, викладене з цегли обличчя чарівної елегантності, значно чистіша англійська краса. У саду, де вже стемніло, я сів на лавку. Трохи далі ліхтар кидав тьмяне світло на троянди мандаринового кольору, від чого вони здавалися восковими. Повз нас нечутно та м’яко, наче пташина тінь, шмигнув кіт. Коли Джуліан сіла поруч зі мною, я відсунувся. Я не не не торкатимусь цієї дівчини. Безумовно, було божевіллям вести далі нашу суперечку. Але я наразі заслаб від душевного розладу, від жахливої божевільної схибленості всього, що відбувалося. Після брехні про мій вік уся розсудливість, усі спроби самозахисту видавалися абсолютно беззмістовними.
— Ще ніколи нікого не нудило через мене, — сказала Джуліан.
— Не лесть собі. Почасти це через Штрауса.
— Старий добрий Штраус.
Я сидів, наче єгиптянин: випроставшись і склавши руки на колінах, — і дивився в темряву, де кіт, схожий на тінь, з мороку ночі зліпив собі друга для розваг. Тепла долоня легенько й запитально торкнулася кісточок моїх стиснутих кулаків.
— Не треба, Джуліан. Я справді за хвилину піду геть. Прошу, спробуй полегшити мені це завдання.
Вона забрала руку.
— Бредлі, не будьте таким байдужим до мене.
— Може, я й поводжуся дурнем, але це ще не причина, щоб ти поводилася, наче клята шльондра.
— Так що йди в черниці. До побачення[102].
— Я розумію, що тебе це неабияк розважає. Але, прошу, припини, помовч і не торкайся мене.
— Я не мовчатиму й торкатимусь. — Вона знову поклала на мою руку свою долоню-мучительку.
— Ти поводишся… — вів я далі, — так погано… я б ніколи не… повірив… що ти можеш бути такою… легковажною і… недоброю.
Я повернувся до неї обличчям і міцно вхопив її злочинну руку трохи вище від зап’ястя. Коли я швидше вгадав, аніж побачив її збуджене напівусміхнене обличчя, мене накрило хвилею приголомшення. Тоді я дуже спокійно й упевнено поклав руки Джуліан на плечі та надзвичайно обачно поцілував її в губи.
Існують райські миті, що вартують тисячоліть у пеклі, принаймні так ми гадаємо, але не завжди сповна усвідомлюємо це в момент насолоди. Я усвідомлював сповна. Я знав, що це була гарна угода, навіть якщо вона зруйнує світ. Раніше я уявляв собі, як цілую Джуліан, але у своїй уяві не міг намалювати тієї сконцентрованої чистої радості, того розпеченого захвату від торкання устами до уст, торкання собою до її єства.
Через геть неочікувані відчуття від можливості обійняти й поцілувати її я відчув таке небувале піднесення, що, гадаю, не одразу зрозумів, що вона теж обіймає й цілує мене. Обидві її руки сплелися на моїй шиї, вуста палали, очі заплющилися.
Я повернув голову, взявся відштовхувати її від себе, і тоді вона розчепила руки на моїй шиї. Відпустити її мені допомогла незграбність, властива поцілунку, коли його учасники сидять. Ми відсунулися одне від одного.
— Ти не мала б цього робити, — зауважив я.
— Бредлі, я кохаю вас.
— Не верзи брехливих дурниць.
— То що мені робити? Ви не хочете вислухати мене. Вважаєте мене дитиною, вважаєте, що я граюся, але це не так. Звісно ж, я збентежена. Я знаю вас так довго, усе моє життя. Я завжди любила вас. Будь ласка, не переривайте мене. Ох, якби ви тільки знали, як я чекала, що ви прийдете до нас, як мріяла поговорити з вами, розповісти щось. Ви ніколи не помічали, але безліч речей не існували для мене по-справжньому, поки я не розповідала про них вам. Якби ви тільки знали, як я завжди захоплювалася вами. У дитинстві я часто казала, що хочу за вас заміж. Пригадуєте? Упевнена, що ні. Ви завжди були моїм ідеалом чоловіка. І це не дурнуваті дитячі вигадки, це навіть не якесь там захоплення, а справжнє міцне кохання. Звичайно, це кохання, хоча ще недавно я не загадувалася над питаннями про нього, не думала й навіть не називала його імені, але, щойно відчула себе дорослою, запитала себе про нього та думаю про нього. Відколи стала жінкою, я так сильно прагнула бути поруч із вами, так хотіла по-справжньому пізнати вас. Чому, на вашу думку, я здійняла всю ту метушню навколо обговорення п’єси? Я справді хотіла її обговорити. Але набагато більше я хотіла й потребувала вашої прихильності й вашої уваги. Господи, я хотіла просто дивитися на вас. Зараз ви навіть уявити не можете, як мені останнім часом страшенно хотілося торкнутися вас і поцілувати вас, ох, це тривало роками, лише я не наважувалася й уявити не могла, що колись наважусь. А пізніше, ох, з того самого дня, коли ви побачили, як я рвала листи, я думала про вас майже весь час… і особливо останній тиждень, коли я… коли в мене з’явилося якесь передчуття про… те, що ви сказали мені сьогодні… я думала виключно про вас.
97
Пітер Лелі — британський художник голландського походження (XVII століття). Справжнє ім’я — Пітер ван дер Фес.
101
Еллен Террі — англійська театральна актриса, виконавиця головних жіночих ролей у п’єсах Шекспіра.
102
Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.