— Ні, — погодився я. — Не варто. Якщо й були якісь сумніви, більше їх немає.
— То ви розумієте…
— Як щодо містера Беллінґа?
— Ох, Бредлі, не мучте мене тим містером Беллінґом. Це був просто мінливий потяг. Його не існує, нічого не існує, крім цього кохання, розумієте, правда? Крім того, він ніколи не мав справжніх почуттів, таких сильних, як у вас…
— Я справив на тебе враження. Ти впевнена, що це не просто враження?
— Я кохаю вас. Я почуваюся приголомшеною й водночас цілком спокійною. Хіба спокій — це не доказ того, що сталося щось надзвичайне? Я почуваюся архангелом. Я можу розмовляти з вами, можу переконати вас, от побачите. Ми ж маємо безліч часу, правда, Бредлі?
Її запитання, яке насправді було заявою, простягло свої холодні пальці й торкнулося мене крізь радісну імлу. Час, плани, майбутнє.
— Так, люба, у нас безліч часу.
Ми сиділи на підлозі. Я підібгав під себе ноги, а вона уклякла, трохи нахилившись наді мною, і гладила мої волосся й шию. Потім заходилася розв’язувати мою краватку. Я засміявся.
— Гаразд, Бредлі, не панікуйте. Я просто хочу подивитися на вас. Зараз я навіть думати не хочу про щось інше — лише дивитися на вас, торкатися вас так і відчувати, яке це диво…
— Що А кохає Б, а Б кохає А. Таке трапляється справді рідко.
— У вас така гарна голова.
— Колись я запхав її крізь завіси на твоїй колисці.
— І я закохалася з першого погляду.
— Я б навіть поклав її під колеса твоєї автівки.
— Мені так хотілося б пам’ятати день, коли я вперше побачила вас!
Мене раптом здивувала думка, що я, мабуть, міг би визначити зі своїх старих записників (а я зберіг їх усі), що саме робив того дня, коли народилася Джуліан. Вирішував якісь податкові проблеми, обідав із Ґрехем-Пелемом.
— А коли ви вперше відчули закоханість у мене? Ми ж можемо тепер про це поговорити, правда?
— Ми можемо тепер про це поговорити. Гадаю, це сталося, коли ми обговорювали «Гамлета».
— Тільки тоді! Бредлі, ви лякаєте мене. Чесно, гадаю вам варто подумати про це ліпше. Ви часом не дієте під впливом моменту, емоційного імпульсу? Може, ви просто переплутали? Чи не зміняться ваші почуття наступного тижня? Я гадала принаймні…
— Хіба ти це серйозно, Джуліан? Ні-ні… ти ж бачиш, що мої почуття — це щось незаперечне. Минуле зникло. Історії немає. Це труби віщують кінець світу.
— Я знаю…
— Неможливо підрахувати, виміряти. Але… ох, люба моя… ми вскочили в халепу, хіба ні? Ходи-но сюди. — Я притягнув її до себе й притис до грудей її левину гриву.
— Не бачу в цьому жодної халепи, — пробурмотіла вона в мою чисту синю смугасту сорочку та розстібнула кілька верхніх ґудзиків. — Зрозуміло, що ми мусимо рухатися вперед надзвичайно повільно, перевірити свої почуття часом і… не поспішати робити… хай там що…
— Згоден, — запевнив я, — що ми не повинні квапитись… хай там що.
Вона не надто допомагала мені з цим, коли запхала руку під сорочку і, зітхаючи, посмикувала в’юнке сиве волосся в мене на грудях.
— Ви ж не думаєте, що я поводжуся погано, безсоромно?
— Ні, Джуліан, серденько моє найдорожче.
— Я мушу торкатися вас. Це так чудово, тепер я маю право на це…
— Джуліан, ти збожеволіла, схибила…
— Але я гадаю, що ми мусимо пізнавати одне одного, спокійно й не поспішаючи, казати одне одному правду, і казати все, і дивитися одне одному в очі, як зараз… я відчуваю, що могла б роками просто… дивитися вам в очі… це, наче… живильна сила… просто дивитися… ви відчуваєте?
— Я багато чого відчуваю, — погодився я. — Деякі з моїх відчуттів уже описав Марвелл[104]. Але головне, що я відчуваю, — ні, дозволь мені сказати: я абсолютно не вартий того кохання, яке ти пропонуєш мені. Не хочу набридати поясненням щодо моєї недостойності, але так і є. Я готовий повільно, як ти кажеш, рухатися далі та дозволю тобі переконувати мене й переконувати себе саму, що ти насправді відчуваєш те, що зараз тобі здається. Але тим часом ти не зобов’язана й не прив’язана ні до чого…
— Але я прив’язана…
— Ти маєш бути абсолютно вільною…
— Бредлі, не будьте…
— Думаю, нам не варто послуговуватися деякими словами.
— Якими словами?..
— «Кохання», «закоханий».
— Мені це здається дурницями. А що ми маємо очі, можемо обійтися без слів. Дивіться. Хіба ви не бачите того, що не хочете називати?
— Прошу. Чесне слово, я вважаю, що нам узагалі не потрібно це ніяк називати. Ми мусимо бути спокійними й терплячими і побачимо, що із цього вийде.
104
Ендрю Марвелл — англійський поет, один із перших представників англійського класицизму.