— Ваші слова такі схвильовані.
— Я наляканий.
— А я ні. Я ніколи в житті не почувалася хоробрішою. Чого ви боїтеся? І чому ви сказали, що ми вскочили в халепу? У яку таку халепу?
— Я значно старший за тебе. Значно. У цьому й халепа.
— Ах, це. Звичайна умовність. Нас вона взагалі не стосується.
— Стосується, — заперечив я. Я вже відчув, що стосується.
— Оцей усе?
Я завагався.
— Так. — Одного дня доведеться зізнатися їй багато в чому. Але не сьогодні.
— Річ не в…
— Ох, Джуліан, ти не знаєш мене, ти не знаєш мене…
— Річ не в Крістіан?
— Що? Крістіан? Господи, ні.
— Дякувати небесам. Знаєте, Бредлі, коли я почула, як батько говорив про те, щоб примирити вас, я відчула такий гострий біль… а це було ще до того… можливо, це й допомогло мені зрозуміти, що я насправді відчуваю до вас.
— Як Емма й містер Найтлі[105].
— Так, точнісінько. Розумієте, відколи я вас знаю, ви завжди були самотнім, абсолютно самотнім, як відлюдник.
— Як стовп у пустелі.
— Минулої ночі я переймалася ще й через Крістіан…
— Ні-ні, Крістіан — чудова людина, і я навіть більше не відчуваю до неї ненависті, але вона для мене — порожнє місце. Ти звільнила мене з безлічі кліток. Я розповім тобі… пізніше… коли настане час… який ми маємо попереду.
— Гаразд, якщо річ не в ній, вік не вартий ані шеляга; чимало дівчат віддають перевагу старшим чоловікам. Тепер усе стало простим і зрозумілим. Учора вночі й сьогодні вранці я нічого не казала батькам, бо хотіла впевнитися, що ви не передумаєте. Але я скажу їм сьогодні…
— Зачекай хвилинку! Що ти їм скажеш?
— Що кохаю вас і хочу побратися з вами.
— Джуліан! Це неможливо! Джуліан, я старший, ніж ти думаєш…
— Старіший за каміння, між яким ви сидите[106]. Так-так, ми це вже чули!
— Це неможливо.
— Бредлі, ваші слова не мають сенсу. Чому ви так дивитеся? Ви ж по-справжньому кохаєте мене, хіба ні? Ви ж не збираєтеся просто закрутити романчик, а потім «на все добре»?
— Ні… я справді кохаю тебе…
— Хіба це не назавжди?
— Так. Справжнє кохання триває вічно… а це справжнє кохання… але…
— Але що?
— Ти сказала, що ми рухатимемося повільно й повільно пізнаватимемо одне одного… усе так швидко відбулося… я переконаний, ти не маєш почуватися зобов’язаною…
— Я не проти зобов’язань. Це не завадить нам бути терплячими та спокійними і таке інше. Хай там як, ми вже знаємо одне одного; я знаю вас ціле своє життя, ви мій містер Найтлі, а різниця у віці…
— Джуліан, я гадаю, нам краще деякий час зберігати все в таємниці.
— Чому?
— Бо ти можеш передумати.
— Чи тому, що ви можете передумати?
— Я не передумаю. Але ти не знаєш мене, не можеш знати. Я міг би бути твоїм батьком.
— Гадаєте, я переймаюся цим?..
— Ні, але цим переймається суспільство, і одного дня перейматимешся й ти. Ти побачиш, як я старішаю…
— Бредлі, це дурниці.
— Мені б дуже хотілося, щоб ти наразі нічого не казала батькам.
— Гаразд, — погодилася вона, помовчавши, і, не підводячись із колін, відсунулася від мене, її обличчя раптом набуло недовірливого дитячого виразу.
Я не міг змиритися з тінню, що впала між нами. Якщо я вже взявся за це, то вестиму далі. Я муситиму сповна довіритися її відчуттю правди, навіть її наївності, навіть її недосвідченості, навіть її безрозсудству.
— Моя найдорожча, — сказав я, — роби так, як вважаєш за потрібне. Залишаю це на твій розсуд. Я кохаю тебе всім серцем і всім серцем довіряю тобі; що має бути, того не оминути.
— Гадаєте, батькам це не сподобається?
— Вони зненавидять цю новину.
Потім ми ще трохи поговорили про Крістіан, і про мій шлюб, і про Прісциллу. Ми розмовляли про дитинство Джуліан і про всі наші зустрічі. Побалакали про ту мить, коли я, напевно, закохався в неї, і про ту, коли вона, мабуть, закохалася в мене. Про майбутнє ми не розмовляли. Ми й далі сиділи на підлозі, як полохливі звірі, як діти, гладячи одне одному руки й волосся. Цілувалися ми нечасто. Пополудні я відправив її додому. Я відчував, що не варто виснажувати одне одного. Нам потрібно було подумати й отямитися. Зрозуміло, що про те, щоб лягти в ліжко, і мови не було.
— Ви не розумієте, — сказав я. — Я не збираюся нікуди їхати.
У двох кріслах моєї вітальні сиділи Арнольд і Рейчел. Я влаштувався на стільці Джуліан біля вікна. Небо було похмурим і захмареним, я щойно ввімкнув лампи. Було пізнє пообіддя того самого дня.
106
Алюзія на фразу з есею «Ренесанс» англійського есеїста й літературного критика Волтера Патера.