— Коли ти повернешся? Ти ж не їдеш далеко, на кілька днів?
— Поки не впевнений. Я зателефоную.
— Ох, Бредлі, будь ласочка, не залишай мене. Я така налякана, мене тепер усе лякає, мені так страшно вночі. Ти мій брат, я знаю, що ти доглядатимеш мене й не покинеш на чужих людей. Я не знаю, що маю робити, а ти єдина людина, з якою я можу поговорити. Думаю, я поки що не ходитиму до юриста. Не знаю, як учинити з Роджером. Ох, краще б я ніколи не йшла від нього, я хочу до Роджера — Роджер пожалів би мене, якби побачив зараз.
— У всякому разі, тут є давній друг, — радісно сказав я й поклав їй на коліна статуетку. Сестра інстинктивно стиснула ноги, і статуетка впала на підлогу.
— Тепер вона зламана, — зауважила Прісцилла.
— Так, Френсіс хотів її полагодити й зламав.
Я підняв статуетку. Передня буйволова нога нерівно відірвалася від тіла. Я поклав його на бік у лаковану шафку.
— Вона тепер зовсім поламана. Ох, як сумно, як сумно…
— Прісцилло, припини!
— Ох, Божечко, я справді хочу до Роджера. Роджер був моїм, ми належали одне одному: він був моїм, а я його.
— Не верзи дурниць, Прісцилло. Роджер — це вже минуле.
— Я хочу, щоб ти пішов до Роджера й сказав, що мені
шкода.
— Стовідсотково ні!
— Я хочу до Роджера, любого Роджера, я хочу до нього…
Я спробував поцілувати її, принаймні нахилив обличчя до темної брудної смужки сивого волосся, та коли наблизився, вона смикнула головою й боляче вдарила мене в щелепу.
— На все добре, Прісцилло. Я зателефоную.
— Ох, не йди, не залишай мене, будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка…
Я вже був біля дверей. Вона пильно дивилася на мене, а в очах набрякали рясні повільні сльози, червоний мокрий рот жадібно хапав повітря. Я відвернувся від неї. Френсіс щойно прийшов із кухні з чайною тацею. Я відсалютував йому, вибіг із будинку й перетнув подвір’я. Діставшись його краю, зупинився та обережно визирнув з-за рогу.
Арнольд і Крістіан щойно вийшли з таксі десь за сто метрів від мене. Баффін розраховувався з водієм. Крістіан помітила мене. Вона одразу посунулася, повернувшись спиною й затуляючи мене від Арнольда.
Я пірнув назад на подвір’я. Там, де двір виходить на вулицю, є крихітна щілина проходу — ось у неї я й утиснувся й майже тієї ж секунди побачив, як стрімко пробіг повз мене Арнольд із закарбованим на обличчі виразом стурбованості й рішучості. Крістіан ішла за ним значно повільніше, її погляд допитливо роззирався. Вона знову помітила мене та зробила жест, сповнений східної хтивості, якогось вдоволеного чуттєвого поклоніння: звела руки долонями догори, а потім опустила їх хвилеподібними рухами, наче балерина. Вона не зупинилася. Я почекав іще трохи й вийшов з укриття.
Арнольд зник у помешканні. Крістіан і досі стояла за порогом та озиралася назад. Я опустив валізу на землю, притис обидва кулаки до чола, а потім простягнув руки в її напрямку. Колишня дружина помахала мені: рука тендітно стріпонулася, наче хтось відпливав на кораблі. Потім вона зайшла до будинку слідом за Баффіном. Я вибіг на Шарлотта-стрит, перехопив таксі, у якому вони приїхали, і воно повезло мене до Джуліан.
Частина третя
Вона так насолоджувалася нашими закупами. Вона керувала ними. Сміливо обирала їжу, миючі й косметичні засоби, усе для кухні. Купила навіть гарненький синій совок для сміття й щітку, розмальовану квіточками. І фартух. І капелюх від сонця. Ми завантажили все у винайняту автівку. Якесь пророче передчуття змусило мене зберегти водійські права. Але після стількох років без автомобіля кермував я обережно.
Уже п’ята година пополудні того самого дня, і ми були у віддаленому від Лондона селі, а машину припаркували перед вікнами сільської крамнички. Між бруківкою росла трава, і сонце, що вже сідало, дарувало кожній травинці свій окремий невеличкий коричневий затінок. Попереду на нас досі чекав чималий шлях.
Дивлячись на Джуліан, яка грала роль домогосподині так природно й заклопотано та віддавала мені накази, наче ми вже були одружені кілька років, я втратив розум від радості. Але своє захоплення доводилося стримувати, щоб не засоромити дівчинку. Я купив хересу й іншого вина, адже саме так роблять закохані пари, але знав, що постійно п’янітиму від самого лише задоволення. Часом мені хотілося побути на самоті, щоб обміркувати все, що сталося. Проїхавши трохи далі, зупинився, щоб забігти до лісу, і там, роздивляючись під ногами хрещатий «лінолеум» із соснових голок, зарості пухнастого моху між корінням дерев і кілька зірочок польових курячих очок[111], я відчув себе великим поетом. Ці дрібниці поставали переді мною, мов реальне уособлення чогось резонансного й величного: історій, екстазів і сліз.