— Тоді завдай мені болю. Я з радістю знесу це, якщо воно не виходитиме за межі нашої безпеки.
— Ох, нічого за них не виходить. У тому-то й біда.
— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли кажеш «не виходить». Але мені здається, що ти говориш так, наче все це — ілюзія, наче ти збираєшся покинути мене.
— Гадаю, і справді можна так подумати.
— Але ми щойно знайшли одне одного.
— Джуліан, ми знайшли одне одного мільйони років тому.
— Так-так, я знаю. Мені теж так здається, але насправді, у нашій реальності, від зустрічі в Ковент-Ґардені минуло лише два дні.
— Я подумаю про це.
— Гаразд, подумай як слід. Бредлі, ти не можеш покинути мене; що за дурниці ти верзеш?
— Ні, я не можу покинути тебе, моя дорогенька, але ти можеш покинути мене. Я не кажу, що сумніваюся у твоєму коханні. Просто хай би яке диво створило нас — воно ж автоматично нас зруйнує. Ми створені для того, щоб зруйнуватися, усе це — щоб розтрощити нас.
— Я не дозволю тобі казати такого. Я втримаю тебе й своїм коханням змушу змовкнути.
— Обережно! Досить складно їздити в такому освітленні.
— Чи не зупинишся на хвилинку?
— Ні.
— Ти справді гадаєш, що я зможу покинути тебе?
— Sub specie aetemitatis[113], так. Ти вже це зробила.
— Ти ж знаєш, що я не розумію латини.
— Шкода, що ти так занедбала свою освіту.
— Бредлі, я розгніваюся на тебе.
— От ми вже й сваримося. Відвезти тебе назад до Ілінґу?
— Ти навмисно завдаєш мені болю та псуєш усе.
— У мене не надто гарний характер. Колись ти вивчиш мене.
— Я й так тебе вже знаю. Уздовж і впоперек.
— Знаєш і не знаєш.
— Ти сумніваєшся в моєму коханні?
— Я боюся богів.
— А я нічого не боюся.
— Досконалість — це постійний розпач. Постійний розпач. Час тут ні до чого.
— Ти відчуваєш розпач, отже, сумніваєшся в моєму коханні.
— Можливо.
— Можеш, будь ласка, зупинитися?
— Ні.
— Що ж зробити, аби довести, що безмежно кохаю тебе?
— Не думаю, що тут можна щось зробити.
— Я вистрибну з машини.
— Не будь дурненькою.
— Вистрибну.
І наступної миті вона так і вчинила.
Пролунав звук, схожий на маленький вибух, — подув вітру, — і її вже не було поруч зі мною. Двері розчахнулися, клацнули, захиталися й знову затраснулися. Сидіння обіч мене було порожнім. Машина виїхала на трав’янисте узбіччя й зупинилася.
Я озирнувся й побачив її в присмерку — темна нерухома купа біля краю дороги.
У моєму житті були жахливі миті. Багато з них трапилися вже після цієї. Але, озираючись у минуле, можна сказати, що ця була найчарівнішою, найчистішою та найжорстокішою.
Задихаючись від жаху й болю, я виліз із машини та побіг назад. Дорога була порожньою і тихою, повітря повнилося атомами синяви, яка темнішала й заважала щось побачити.
Ох, бідолашна крихкість людського тіла, вразливість яєчної шкаралупи. Як цьому ненадійному механізмові з плоті, кісток і крові, який так легко зруйнувати, удається вижити на планеті серед твердих поверхонь і немилосердної вбивчої гравітації? Я почув, як хруснуло та впало на дорогу її тіло.
Головою Джуліан лежала в траві, а підібганими ногами — на узбіччі. Мить тиші, коли я підійшов до неї, була найжахливішою. Я вкляк поряд із коханою, голосно стогнучи й не наважуючись доторкнутися чи поворухнути її, можливо, жахливо ушкоджене тіло. Чи при тямі вона, чи не закричить за мить від болю? Мої руки ширяли над нею з клятою трагічною безпомічністю. Тепер я невміло вивчав поглядом це нерухоме розкидане тіло, не наважуючись навіть обійняти його своїми руками, і майбутнє моє стало зовсім іншим.
А потім Джуліан озвалася:
— Вибач, Бредлі.
— Ти сильно побилася? — запитав я скрипучим захеканим голосом.
— Не… думаю… що…
Потім вона сіла та обійняла мене за шию.
— Ох, Джуліан, обережніше, з тобою все гаразд? Нічого не зламала?
— Ні… я впевнена… ні… Дивися, я впала просто на ці горбаті подушки з трави, чи моху, чи…
— Я думав, що ти впала на дорогу.
— Ні, я лише… знову подряпала ногу… і вдарилася обличчям… сильно! Проте, гадаю, зі мною все абсолютно гаразд, лише болить… Зачекай хвилинку, дай-но мені спробувати поворушитися… Так, зі мною все абсолютно нормально… Ой, мені так шкода…
Тоді я обійняв її по-справжньому, і ми напівлежали, обійнявшись, серед невеличких мохастих купинок трави, біля канави, порослої розквітлою кропивою. Вершковий місяць став меншим, блідішим і металевішим. І поки ми мовчки обіймалися, у щільному повітрі навколо нас згусли сутінки.