Ми йшли назад, минаючи верхівки дюн, несучи із собою камінці та шматочки дерева, які викинуло море, — їх уже було забагато, щоб принести з однієї експедиції, — і бачили вглибині непримітний, але вже знайомий кубик нашого дому з червоної цегли, зруйновану ферму позаду нього й далі — рівнину збляклого жовтувато-зеленого кольору під неосяжним небом, помережаним крихітними ріжкáми білих із позолотою хмаринок. Десь далеко, позаду затіненої ділянки, сонце кидало проміння на довгу сіру затильну стіну й високу вежу величної церкви. Ми склали наші трофеї купкою біля підніжжя дюни — Джуліан наполягла на тому, щоб присипати все піском: а що, як хтось захоче їх украсти (це була радше надмірна обачність, бо, крім нас, там не було нікого), — і рушили вздовж велетенського, викладеного пласким, обкоченим морем камінням внутрішнього двору, що відділяв нас від будинку. Тут рясно росли рожево-лілова морська капуста, синій горошок і схожа на подушку рожева покутська армерія, а дикий жовтий деревовидний люпин витягував своє зіркоподібне листя та бліді конуси цвіту над смугастим концентричним камінням природної бруківки. Скляні бабки то зі свистом розтинали повітря, а то ширяли в ньому; ледаче пурхали занесені з моря метелики, вітерець відносив їх геть, і вони одразу губилися в яскравому світлі. Точне місцеперебування раю я не відкрию з багатьох різних причин, але прихильники англійського узбережжя можуть ризикнути й відшукати його.
Сидячи й спостерігаючи, як Джуліан готує нам ланч (вона цілком доречно зауважила, що не вміє куховарити), я зачудовувався тим, як легко вона вхопилася за ситуацію, дивувався її цілковитій присутності тут і зараз та намагався відігнати тривоги — як, вочевидь, учинила сама Джуліан — і не випускати демонів замисленості, адже, саме протестуючи проти них, вона вистрибнула з машини на ходу. По обіді ми поїхали через заквітчане подвір’я, щоб забрати свої трофеї та назбирати нових, і розклали їх на порослій будяками галявині перед будинком. Усі камінці були овальними, злегка опуклими, майже однаковими за формою, але надзвичайно різноманітними за кольором. Деякі були багряними з темно-синіми цяточками, інші — жовтувато-коричневими з кремовими плямками, ще якісь — строкатого лавандово-сірого відтінку; чимало з них мали закручені візерунки навколо центрального ока або дивовижні прикраси зі смуг чистого білого кольору. Як зауважила Джуліан, надзвичайно непросто було вирішити, які з них можна залишити. Здавалося, наче ти опинився у велетенській галереї і тобі дозволили брати все, що заманеться. Найпривілейованіше каміння, дерев’яні трісочки, принесені морем, й овечий череп Джуліан занесла в будинок. Квадратний шматочок дерева з китайським письмом вона встановила вертикально, наче ікону, на камінній полиці нашої невеличкої вітальні; з одного боку від нього опинився овечий череп, з другого — позолочена табакерка, а на підвіконнях, серед шматочків сірого обробленого коріння, Джуліан, мов крихітні сучасні скульптури, розклала камінці. Я бачив, що це завдання цілком поглинуло її. Потім ми пили чай.
Після чаю ми поїхали до величної церкви й потинялися в її кістлявій порожнечі. Кілька стільців на просторій кам’яній підлозі свідчили, що громада тут не така вже й велика. Тут не було вітражів, лише гігантські видовжені вікна, крізь які сонце кидало проміння на бліде, укрите пилюкою каміння підлоги й залишало в затінку потерті, кількасотрічної давнини requiescats[115]. Церква на рівнині наче була зруйнованим кораблем, чи ковчегом, або, можливо, скелетом велетенської тварини, під чиїми гігантськими ребрами рухаються з побожним страхом і жалем. Не кажучи жодного слова, ми тихо ступали глухими кроками й нишпорили, розділені, та все ж поєднані; зупинялися й крізь косі промені світла, у яких кружляла пилюка, глипали одне на одного, обіпершись на колони чи на товсту стіну, і її холодне вологе каміння було схоже на дотик смерті чи істини.
Ми їхали назад під небом, помережаним коричневими хмарами з довгими прошарками зеленого й помаранчевого світла, і я почувався піднесено, порожньо й цнотливо та водночас паленів від бажання й мимовільно розмірковував, що буде далі. Джуліан щебетала, а я прочитав їй коротеньку лекцію з архітектури англійських церков. Потім вона оголосила, що хоче купатися, і ми поїхали до дюн та побігли до моря; виявилося, що вона вбрала під сукню купальник, — тож одразу кинулася в море та вже незабаром плюскалася та дражнила мене. (Я не вмію плавати.) Утім, гадаю, вода була надзвичайно холодною, бо Джуліан досить швидко вилізла на берег.
Тим часом я сидів на гребні візерунчастого каменя над водою, тримав пруг її скинутої сукні та, поки сам не помітив, що роблю, свідомо не розслабився, судомно стискав його в руках. Я не думав, що Джуліан умисно відкладає мить, коли ми кохатимемося, або сумнівається, чи варто віддаватися мені. Я також не думав, що вона хоче, щоб я примусив її. Я сповна віддався її інстинкту і її темпу життя. Мить, про яку я мріяв і якої боявся, настане у свій час, і час цей — сьогодні вночі.