— Любий, не турбуйся.
— Я не турбуюся, — заперечив я. — Просто ні на що, в біса, не здатен.
— Усе буде гаразд.
— Джуліан, я старий.
— Дурниці. Я бачу, який ти старий.
— Ні, але… Скільки в тебе синців! Твої бідолашні ручка й ніжка…
— Мені шкода…
— Це чарівно, наче Бог торкнувся тебе й залишив багряні відмітини.
— Ходи до ліжка, Бредлі.
— Твої коліна пахнуть північним морем. Раніше хтось цілував підошви твоїх ніг?
— Ні.
— Добре. Мені шкода, що я так зганьбився.
— Бредлі, ти ж знаєш, що в цьому немає нічого ганебного. Я кохаю тебе.
— Я твій раб.
— Ми одружимося, еге ж?
— Це неможливо.
— Не лякай мене такими словами. Ти ж так не думаєш, просто кажеш автоматично. Немає нічого, що могло б нас зупинити. Подумай про інших бідолашних людей, які хочуть побратися й не можуть. Ми вільні, ми не одружені з кимось іншим, у нас немає жодного обов’язку. Гаразд, є бідолашна Прісцилла, але вона може жити з нами. Ми доглядатимемо її та зробимо щасливою. Бредлі, не відмовляйся так по-дурному від щастя. Ну, я й так знаю, що не відмовишся, не зможеш. Якби я думала, що це правда, я вже заволала б.
— Немає потреби волати.
— Гаразд, чому ж тоді ти кажеш такі незрозумілі слова, у які й сам не віриш?
— Це лише інстинкт самозахисту.
— Ти так і не відповів як слід. Ти одружишся зі мною?
— Ти справді божевільна, — сказав я, — але, як я вже казав, я твій раб. Хай би чого тобі заманулося, це стане законом мого життя.
— Тоді домовились. Ой, Боженько, я так стомилася.
Ми обоє стомилися. Коли ми вимкнули світло, вона сказала:
— І ще дещо, Бредлі. Сьогодні був найщасливіший з усіх днів мого життя.
За дві секунди я заснув. Ми прокинулися на світанку та знову обійнялися, але з тим самим результатом.
Наступного дня туман не розсіявся, а, навпаки, пощільнішав, насувався з моря якимись невтомними маршовими рухами та пропливав повз будинок із такою непохитною цілеспрямованістю, наче похмуре військо, змушене йти назустріч віддаленій битві. Ми дивилися на нього, сидячи рано-вранці поруч одне з одним на підвіконні невеличкої вітальні.
Після сніданку ми вирішили прогулятися в глиб узбережжя й пошукати крамницю. Повітря було прохолодним, і Джуліан одягнула один із моїх піджаків замість пальта, бо під час своєї купівельної гарячки не здогадалася купити пальто. Ми йшли стежкою вздовж невеличкого джерельця, порослого лікарською настурцією, а коли дісталися до будиночка стрілочника, перейшли залізничну колію, а потім горбату кладку, що віддзеркалювалася в дуже спокійній канальній воді. Сонце щойно пробилося крізь туман і скручувало його у велетенські золоті хмаристі сфери, між якими ми йшли, мов між гігантськими м’ячами, що не торкалися один одного й жодного разу не торкнулися нас. Я надзвичайно непокоївся через те, що сталося чи, точніше, не сталося вночі, але водночас божевільно радів присутності Джуліан. Щоб трішки помучити нас, я сказав:
— Ми не можемо залишатися тут вічно.
— Не розмовляй таким тоном. У ньому твій «відчай». Тільки не це.
— Ні, я лише кажу очевидне.
— Гадаю, нам варто трохи побути тут і повчитися щастя.
— Я в цьому не експерт.
— Я знаю, але навчу тебе. Я хочу тримати тебе тут, поки твоя душа не погодиться з тим, що має статися.
— Ти маєш на увазі наш шлюб?
— Так. А потім я складу іспити, і все буде…
— Припустімо, я значно старший, ніж…
— Ох, припини перейматися, Бредлі. Тобі хочеться всьому знайти якесь виправдання.
— Моє одвічне виправдання — ти. Навіть якщо твоє кохання мине, тепер у мене є виправдання.
— Це цитата?
— Моя власна.
— Гаразд, поки що моє кохання не збирається минати. І перестань набридати мені своїм віком.
— Бо вся краса квітучих днів твоїх — мого лиш серця сяючий убір, що у твоїх грудях, як твоє — в моїх; й не старший я за тебе вже з тих пір[116].
— А це цитата?
— Це до біса гнилий аргумент.
— Бредлі, ти нічого в мені не помітив?
— Гадаю, помітив одну чи дві дрібнички.
— Ти помітив, що за останні два-три дні я подорослішала?
Я помітив це.
— Так.
— Я була дитиною, і, ймовірно, ти досі вважаєш мене дитиною. Але тепер я справжня жінка.
— Ох, люба моя дівчинко, тримайся за мене, тримайся за мене, тримайся за мене, і якщо я колись спробую покинути тебе, не дозволяй мені.