Ми перетнули луку, вийшли до невеличкого села та знайшли свою крамничку, а коли пішли назад, туман геть зник. Тепер дюни й наше подвір’я видавалися величезними та блищали від сонця, а всі камінці, трохи зволожені туманом, сяяли своїми різноманітними барвами. Ми залишили наш кошик біля паркана й побігли до моря. Джуліан порадила назбирати трохи хмизу для каміна, але це виявилося непростим завданням, бо кожен шматочок дерева, який ми знаходили, був занадто гарний, щоб його спалити. Урешті нам пощастило знайти кілька гілок, якими вона погодилася пожертвувати, і я поніс їх назад крізь піщані дюни, до місця, де ми все складали, а її залишив на пляжі. Ураз удалині побачив дещо, від чого кров захолола в моїх жилах. Уздовж труської дороги від нашого бунгало на велосипеді їхав чоловік у формі.
Він приїжджав до «Патари», тут і сумнівів не могло бути. Більше тут немає куди їхати. Я тієї ж миті кинув хмиз, ліг у западину в піску й спостерігав за велосипедистом крізь склепіння мокрої золотої трави, поки він не зник з очей. Поліціянт? Листоноша? Я завжди боявся людей у формі. Чого він міг хотіти від нас? Може, ми потрібні йому? Ніхто не знав, що ми тут. Мороз пішов поза шкурою через відчуття провини й страху, і я подумав: «Я був у раю і не був вдячний». Я дратувався, руйнував усе та поводився по-дурному. А тепер щось має статися, і тоді я дізнаюся, як це — бути по-справжньому наляканим. До цієї миті я вдавав страх, хоча в цьому не було потреби.
Я гукнув Джуліан, що піду додому за машиною, щоб забрати хмиз, а вона хай остається там і назбирає ще. Хотів подивитися, чи велосипедист не залишив нам чогось. Я рушив подвір’ям, але за мить вона крикнула: «Зажди!» — наздогнала мене, вхопила за руку й засміялася. Я відвернув від Джуліан налякане обличчя, тож вона нічого не помітила.
Повернувшись додому, вона вийшла в садок, щоб перевірити якісь камінці, які розклала рядочком. Я, навмисно не поспішаючи, рушив до ганку й зайшов у двері. На килимку лежала телеграма, яку я підхопив одним швидким рухом. Потім увійшов до вбиральні й замкнув двері.
Телеграма була адресована мені. Я взявся незграбно смикати її тремтливими пальцями й урешті-решт розірвав конверт разом із телеграмою, а потім стояв там і притискав одну до одної дві половинки паперу. Там було написано: «Будь ласка подзвоніть негайно Френсіс».
Я витріщився на нещадні слова. Вони могли нести в собі лише щось катастрофічне. І незрозумілість цього повідомлення жахала. Френсіс не знав адреси. Хтось, мабуть, дізнався її. Але як? Найімовірніше, це був Арнольд. Ми десь промахнулися… Як? Де? Що саме сталося?.. Припустилися фатальної помилки. Уже зараз Арнольд наближався сюди, а Френсіс намагався застерегти мене.
— Аго-ов! — покликала Джуліан.
— Іду, — відгукнувся я й вийшов. Потрібно негайно знайти телефон так, щоб Джуліан не дізналася.
— Гадаю, уже час обідати, а ти як думаєш? — поцікавилася вона. — Заберімо хмиз пізніше.
Вона знову постелила на стіл синьо-білу картату скатертину. Глечик із квітами, що його Джуліан поставила в центрі стола, ми щоразу церемонно прибирали, коли сідали їсти. У нас уже з’явилися свої звички.
— Знаєш, що, — заговорив я, — ти приготуєш ланч, а я швиденько відвезу авто до гаража. Мені потрібно змінити масло, і заразом заправлюся. Якщо ми по обіді захочемо кудись поїхати, усе вже буде готово.
— Але ми можемо заїхати туди дорогою, — здивувалася Джуліан.
— Пополудні там може бути зачинено. А може, ми не захочемо їхати в той бік.
— Я поїду з тобою.
— Ні, ти залишишся тут. Чому б тобі не піти назбирати тієї настурції, що ми бачили? Я радо з’їм трохи на ланч[117].
— Ох, гаразд, добре. Так і вчиню! Візьму із собою кошик. Не затримуйся надовго. — Вона поскакала геть.
Я пішов до машини, але не міг її завести. Нарешті мотор завівся, і я, гуркочучи, поїхав, надзвичайно повільно плентаючись уздовж дороги. Найближче на шляху село — те, що з великою церквою. Там мусить бути телефонна будка. Церква стояла за селом, ближче до моря, і я не міг згадати дорогу, якою ми дісталися сюди вчора. Я проїхав повз гараж і замислився, чи не попросити в його власника дозволу зателефонувати, але там мене могли почути. За церквою повернув за ріг і побачив сільську вулицю й телефонну будку.
Я зупинився біля неї. Там, звісно ж, було зайнято. Дівчина в будці, жестикулюючи й посміхаючись, повернулася до мене спиною. Я чекав. Нарешті двері відчинилися. Виявилося, що в мене немає дрібняків. Потім не відповідав оператор. Кінець-кінцем мені вдалося зателефонувати на свій власний номер за рахунок абонента й почути Френсіса, який одразу ж підняв слухавку та забелькотів щось на тому боці дроту.
117
Як овочеву рослину лікарську настурцію культивували та вживали ще стародавні римляни. Зелені листочки рослини використовують як прянощі. Їх додають до салатів, а також вживають як самостійну страву.