Я глибоко спав. Якийсь звук поволі вривався, вривався, вривався до місця, де я був. Я був переховуваним євреєм, якого нарешті викрили нацисти. Я чув, як вони, наче солдати на картині Учелло[118], грюкають у двері своїми алебардами та кричать. Я поворухнувся й відчув Джуліан у своїх обіймах. Було темно.
— Що це? — Її наляканий голос збудив мене — повернулася цілковита свідомість і неосяжний жах.
Хтось гупав, гупав, гупав у вхідні двері.
— Ой, хто це може бути?
Вона вже сіла. Я відчував її теплу темряву поруч із собою і наче бачив, як відбивається в її очах світло.
— Не знаю, — сказав я, теж сідаючи та обіймаючи її.
Ми притислися одне до одного.
— Краще мовчатимемо й не вмикатимемо світла. Ох, Бредлі, мені так страшно.
— Я попіклуюся про тебе. — Я й сам був такий наляканий, що ледве міг говорити чи думати.
— Ш-ш-ш. Може, вони підуть геть.
Гупання, яке на мить припинилося, тепер лунало навіть гучніше, ніж раніше. У двері грюкали якимось металевим предметом. Чутно було, як тріснуло дерево.
Я ввімкнув лампу та встав. Зробивши це, я, правду кажучи, побачив, як тремтять мої босі ноги. Убрався в халат.
— Залишайся тут. Я подивлюся. Замкнися зсередини.
— Ні, ні, я теж піду…
— Залишайся тут.
— Не відчиняй двері, Бредлі, не треба…
Я ввімкнув світло в невеличкому передпокої. Гупання одразу припинилося. Я мовчки стояв перед дверима й уже знав, хто чекає на мене з іншого боку.
Двері я відчинив дуже спокійно, і Арнольд зайшов чи, точніше, завалився в будинок.
Я ввімкнув світло у вітальні, і він пішов слідом за мною й поклав на стіл масивний гайковий ключ, яким дубасив у двері. Арнольд сів, не дивлячись на мене й важко дихаючи.
Я теж сів, прикривши голі коліна, які судомно смикалися.
— Джуліан… тут? — запитав він нерозбірливо, наче був напідпитку, хоча, звісно ж, не був.
— Так.
— Я приїхав, щоб… забрати її…
— Вона не поїде, — заперечив я. — Як ви знайшли нас?
— Френсіс розповів мені. Я допитувався, допитувався, допитувався, і він сказав мені. І про телефонний дзвінок теж.
— Який телефонний дзвінок?
— Не прикидайтеся, — відрубав Арнольд, нарешті глипнувши на мене. — Він сказав мені, що телефонував вам сьогодні вранці стосовно Прісцилли.
— Розумію.
— Ви не могли… вилізти зі… свого любовного гніздечка… навіть коли ваша сестра… наклала на себе руки.
— Я поїду до Лондона завтра. І Джуліан зі мною. Ми збираємося одружитися.
— Я хочу бачити свою доньку. Машина стоїть надворі. Я відвезу її назад.
— Ні.
— Покличте її, будь ласка.
Я підвівся. Проходячи повз стіл, прихопив із собою гайковий ключ. Пішов до спальні. Двері були зачинені, але не замкнені, я ввійшов і замкнув їх за собою.
Джуліан уже одягнулася. На сукню вона вбрала один із моїх піджаків. Він діставав їй до стегон. Вона була страшенно блідою.
— Твій татко.
— Так. Це що?
Я кинув гайковий ключ на ліжко.
— Смертельна зброя. Нам вона не знадобиться. Краще вийди й побачся з ним.
— Ти будеш…
— Я захищу тебе. Тобі не варто турбуватися. Ми пояснимо ситуацію та проведемо його. Ходімо. Ні, зажди хвилинку. Мені потрібні штани. — Я хутко натягнув сорочку та штани. Зі здивуванням побачив: щойно минула північ.
Я повернувся до вітальні, Джуліан ішла за мною назирці. Арнольд підвівся на ноги. Ми дивилися на нього з іншого боку стола, на якому й досі були залишки вечері — ми надто стомилися, щоб прибрати їх. Я поклав руку на плече Джуліан.
Арнольд із зусиллям опанував себе і, вочевидь, вирішив не кричати.
— Моя дорогенька дівчинко, — сказав він.
— Привіт.
— Я приїхав, щоб відвезти тебе додому.
— Я вдома, — сказала Джуліан.
Я стиснув її плече, а потім відійшов, щоб сісти, залишивши їх віч-на-віч.
Арнольд у легкому плащі, з неприхованими емоціями на виснаженому обличчі скидався на якогось маніяка-вбивцю. Його вицвілі очі втупилися кудись, а вуста ворушилися, наче він безмовно заїкався.
118
Паоло Учелло — італійський художник і математик доби раннього Відродження. Уславився своїми фресками та працями з вивчення художньої перспективи.