У кімнаті важко було щось побачити: світанкові сутінки, зернисті, як погана фотографія в газеті, схоже, не сприяли, а заважали зору. На ліжку панував якийсь безлад. Мені здалося, що я бачу обриси Джуліан. А потім я зрозумів, що це лише сплутані простирадла. У ліжку, як і в кімнаті, нікого не було.
Я тихенько погукав її на ім’я, побіг до інших кімнат. Навіть зазирнув, мов божевільний, до шафок із посудом. У будинку її не було. Я вискочив на ґанок, оббіг навколо будинку, вибіг на кам’янисте подвір’я й кинувся до дюн, викрикуючи її ім’я, волаючи на повен голос. Повернувшись назад, я натискав на клаксон автівки знову й знову, розтинаючи порожні й абсолютно спокійні світанкові сутінки жахливим набатом. Жодної відповіді. Можна було не сумніватися — вона зникла.
Я повернувся до будинку, ввімкнув усі лампи — ілюмінація приреченості на зорі нового дня — і знову обшукав помешкання. На туалетному столику лежав стос п’ятифунтових купюр — решта з грошей, які я дав їй на одяг (раніше я наполіг, щоб вона залишила їх у своїй ташечці). Ташечка, нова, яку вона придбала під час «магазинної лихоманки», зникла. Увесь її новий одяг досі висів на плечиках у шафі. Вона не залишила мені ані листа, ані записки — нічого. Вона зникла в нічній темряві разом із ташечкою, у своїй синій сукні з вербовим візерунком, без пальта, не сказавши жодного слова, вислизнувши з будинку, поки я спав.
Я побіг до машини, обмацав кишені штанів у пошуках ключа, кинувся назад, понишпорив у піджаку. Невже можливо, що Джуліан навмисно забрала ключі від машини, аби завадити мені наздогнати її? Урешті-решт я знайшов їх на столику в передпокої. Надворі небо, на якому так і не з’явилося сонце, налилося блискучою імлистою голубінню, що посеред неї висіла велетенська ранкова зірка. Звісно ж, я не міг завести машину. Потім вона завелася, смикнулась уперед, зачепилася за стовпчик воріт і загуркотіла вздовж дороги на максимальній швидкості. Сходило сонце.
Я виїхав на дорогу й розвернувся в напрямку залізничної станції. Платформи маленької, мов іграшкова, станції були порожні. Залізничник, що простував уздовж колії, запевнив мене, що вночі тут не зупиняються поїзди. Я виїхав на головне шосе й попрямував у напрямку Лондона. Сонце сяяло яскраво й прохолодно, на дорозі вже було кілька машин, але трав’янисті узбіччя залишалися порожніми. Я повернув назад і поїхав в іншому напрямку, через село, минувши церкву. Я навіть зупинився й зайшов до храму. Звичайно, усе було намарне. Я поїхав назад і забіг до котеджу з удаваною розпачливою надією, що Джуліан повернулася, поки мене не було. Невеличка будівля з розчахнутими дверима, безладом, наче після обшуку, і ввімкненим світлом стояла непристойно порожня в яскравих променях сонця. Потім я сів за кермо й поїхав до дюн, скеровуючи машину в росяну стіну жорсткої рідкої трави й піску. Я бігав між дюнами й пляжем і кричав: «Джуліан! Джуліан!» Сонце видряпувалося вище й кидало проміння на нерухоме море, що без жодної брижі простягнулося рівною смугою вздовж злегка похилої стіни овального різнокольорового каміння.
— Зачекай, Бреде, хай краще Роджер піде перший.
Крістіан міцно тримала мене за руку.
Із застиглим обличчям Роджер підвівся з місця й упевненим, удавано військовим кроком промаршував до дверей каплички. Завіси з парчі зімкнулися над Прісциллиною труною — тепер вона готова до спалення, і огидна служба завершилася.
— Що тепер? Поїдемо додому?
— Ні, погуляймо трохи в садку, гадаю, так заведено, принаймні в Америці. Я лише перекинуся кількома словами з тими жінками.
— Хто вони?
— Не знаю. Прісциллині друзі. Думаю, одна з них прибирала в неї. Як люб’язно було з їхнього боку прийти, правда?
— Так, дуже.
— Тобі треба поговорити з Роджером.
— Мені немає про що з ним говорити.
Ми повільно рушили проходом між рядами. Біля дверей метушився Френсіс, він відступив убік, щоб пропустити жінок, похмуро всміхнувся нам і вийшов слідом.
— Бреде, чиї вірші читав той чоловік?
— Бровнінґа. Теннісона[120].
— Вони чудові, правда? Такі доречні. Я аж заплакала.
Роджер домовився про кремацію й вигадав жахливу декламацію віршів. Релігійної служби не було.
Ми вийшли в сад. Зі світлого коричнюватого неба накрапав легкий дощик. Схоже, гарна погода добігла кінця. Я струсив зі своєї руки руку Крістіан і розкрив парасольку.