Та чи забороняє все це вдосконалювати мораль? Як часто, мій любий друже, нам уже про це казали? Хіба не заслуговує митець на пироги й пиво?[121] Чи той, хто хоче дарувати щастя, неодмінно мусить бути брехуном? Чи може той, хто усвідомлює правду, виголошувати її? Що є і що може бути мірилом достатньої серйозності почуттів? Чи судилося нам завжди висушувати людські сльози або хоча б помічати їх, щоб нас не прокляли? У мене немає відповідей на ці запитання. Можливо, існує дуже довга відповідь, а можливо, її взагалі немає. Утім це питання залишатиметься чинним, поки існуватиме наша планета (правду кажучи, може, уже й недовго залишилось), воно спантеличуватиме наших мудреців і часом буквально перетворюватиме їх на злих геніїв. Хіба відповідь на це питання не мусить бути геніальною? Бог, мабуть, добряче посміється. (Він сам теж злий геній.)
Ці прелюдії, любий друже, мої апології, які ви вже чули не раз, передують історії кохання. Біль від кохання? Тю! Але ж: пориви кохання, блаженство кохання. Платон лежав поруч із чарівним хлопцем і не соромився того, що бачить у цьому початок дороги до сонця. Щасливе кохання стирає власне «я» і робить світ видимим. Нещасливе кохання є (чи може бути) причастям чистого страждання. Безумовно, ревнощі, докори сумління, ненависть, нице й рабське «а от якби», властиві нашій недоладній душі, захмарюють й отруюють наш тил. Але навіть у цьому можна передбачити ще піднесеніші муки. І хто наважиться сказати, що вони не схожі на інші почуття, які дошкуляють нам геть по-іншому? Кажуть, Зевс сміється над присягами закоханих, і ми крадькома посміюємося з тих, хто страждає від безнадійного кохання, навіть якщо симпатизуємо їм й особливо якщо вони молоді. Ми віримо, що для них усе минеться. Можливо, так і буде, хай би що це означало. Але бувають миті страждання, які залишаються в наших життях чорними абсолютами, і їх уже нічим не стерти. Щасливі ті, на кого ці чорні зірки ллють хоч якесь світло.
Звичайно, я страждав від докорів сумління. Насправді кохання не зносить смерті. Зустріч зі смертю руйнує сексуальне бажання. Кохання мусить маскувати смерть, інакше загине від її руки. Ми не можемо по-справжньому кохати мертвих. Ми любимо ілюзію, яка дарує нам таємну втіху. Іноді кохання помилково плутає зі смертю страждання, гострий біль, який можна мовчки знести й поступово стишити. Але що це за ідея справжнього кінця, який неможливо передбачити? (Фальшивий бог карає, справжній — убиває.) Правду кажучи, мовою кохання концепція завершення позбавлена сенсу. (Нам доведеться вийти за рамки кохання або цілком змінити його.) Звичайно, Прісциллина смерть була — стосовно мого кохання до Джуліан — жахливим й абсолютно випадковим нещастям. Правду кажучи, моє ставлення до неї як до чогось украй незначного, того, що майже-не-відбулося, підштовхнуло мене скоїти гріх приховування й зволікання, який так приголомшив мою кохану. І ця відмовка обернулася на помилку, яка в результаті призвела до кристалізації смерті моєї сестри в щось таке, що значно важче уподібнити неземному коханню. Згодом я зрозумів усе це надзвичайно чітко. Мені варто було повірити в майбутнє, варто було поставити все на карту, варто було побігти до Джуліан і повернутися разом із нею до Лондона, до епіцентру безсоромного й недоречного жаху.
121
Алюзія на рядок із п’єси Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як собі хочете»: «По-твоєму, коли ти чеснотливий, то не бувати на світі ні пирогам, ні пиву?» Переклад Максима Рильського.