— Блискуча ідея, — визнав я. — Геніальна думка.
— І, Бреде, мені знадобляться гроші. Тоді я замовлю нам квитки до Венеції.
— Якщо не буде одразу прямого перельоту, зарезервуйте через Мілан.
— А ще я прихоплю кілька карт і путівників. Нам знадобиться мапа міста, чи не так?
— Так, так.
— Тоді, Бреде, випишіть мені чек. Ось ваша чекова книжка. Випишіть «на пред’явника», і я віднесу його до вашого банку. Не скупіться, Бреде, щоб я міг замовити нам найкращі місця. А ще, Бреде, якщо не заперечуєте, у мене зовсім немає одягу, а там буде спекотно, чи не так? Ви не заперечуєте, якщо я куплю трохи літнього одягу? У мене немає жодної речі.
— Так. Купуйте, що хочете. Купіть путівники й мапу, це слушна ідея. І підіть до видавця. Так, так.
— Може, купити вам щось, ну, знаєте, капелюх від сонця, або словник, або ще щось?
— Ні. Ідіть мерщій. Ось. — Я виписав йому чималий чек.
— Ой, дякую, Бреде. Ви залишайтеся тут і відпочивайте. Я повернуся. Ох, як захопливо! Бреде, знаєте, я ніколи не був у Італії, ніколи в житті!
Коли він пішов, я ступив до вітальні. Тепер я мав священну мету, завдання, місце в цьому світі, де вона могла бути. Варто було спакувати валізи, але я почувався неспроможним. Френсіс спакує мій багаж. Від палкого бажання до Джуліан у мене паморочилося в голові. Я досі тримав у руках її листа.
На книжковій полиці бюро навпроти мене стояла збірка любовних поезій Данте. Я дістав її. Торкнувшись книжки, я відчув — така дивна хімія кохання, — що моє збуджене серце веде далі її історію. Тепер я відчував кохання, яке набуло форми божественного гніву. Що я вистраждав заради цієї дівчинки! Звичайно, я полюблю свій біль. Але ось він — гнів, спричинений коханням, і складається він з тієї ж найчистішої матерії, що й кохання. Данте, який так часто писав про нього й так страждав від нього, знав це.
Коли задзвонив телефон, я лежав на підлозі долілиць і притискав до серця листа Джуліан і Rime[128]. Я, похитуючись, звівся на ноги посеред чорних сузір’їв і підійшов до апарата. Почув голос Джуліан.
Ні, це не був її голос, це була Рейчел. От лише коли Рейчел хвилювалася, її голос жахливо був подібний до доньчиного.
— Ох… — сказав я, — ох… — Слухавку я тримав далеко від себе. Тієї миті в очах щось п’яно спалахнуло, і я побачив Джуліан у її чорних колготках, її чорній курточці, її білій сорочці; вона тримала овечий череп у мене перед обличчям. — Що сталося, Рейчел, я не чую…
— Бредлі, чи не могли б ви негайно приїхати сюди?
— Я їду з Лондона.
— Будь ласка, чи не могли б ви негайно приїхати, це дуже, дуже терміново.
— Чому б вам не прийти сюди?
— Ні. Бредлі, ви мусите приїхати, благаю вас. Будь ласка, приїжджайте, це стосується Джуліан.
— Рейчел, вона у Венеції, чи не так? Ви знаєте її адресу? Я отримав від неї листа. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Ви знаєте це? Чи немає у вас там Арнольдового записника, де можна подивитися адресу?
— Бредлі, приїжджайте сюди негайно. Це дуже… важливо. Я розповім вам усе… що ви хочете знати… лише приїдьте…
— Що сталося, Рейчел? Рейчел, із Джуліан усе гаразд? Ви ж не отримали поганих новин? О Господи, вони зазнали аварії?
— Я все вам розповім. Лише приїдьте сюди. Нумо, мерщій, не гайте часу, беріть таксі, кожна секунда має значення.
— Рейчел, із Джуліан усе гаразд?
— Так, так, так, просто приїдьте.
Тремтливими руками я заплатив за таксі, розкидавши гроші по всій машині, бігцем минув доріжку й загупав дверним молотком. Рейчел одразу відчинила двері.
Я ледве впізнав її. Чи, радше, я впізнав у ній лиховісну примару, збентежену постать у сльозах із початку цієї історії; її обличчя страшно набрякло від сліз, і, схоже, знову з’явився синець, а можливо, це був просто бруд, як у дитини, що довго розмазувала сльози.
— Рейчел, сталася аварія, і вони зателефонували, вона травмувалася? Що сталося, що сталося?